Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
Івашко покликав до себе Демка з Ожидова і вже спокійніше, але рішуче наказав:
— Скачи із своєю хоругвою в Підлисся до Костаса Жмудського, лев'яче серце в нього, це тобі відьма вчора заяче вставила, і передай йому моє повеління, що назначаю його провідцем землянського ополчення. Нехай збирає хоругви з Пониковець, Суходолу, Підгірок, прилучає до свого війська опришківські ватаги і заходить із Вороняків у тил полякам. І до мене щодня най гінця присилає… Он глянь на обрій, переляканий Демку, скоро сльоти почнуться, може, це й добре, що ти так хоробро втік з Ожидова, нехай розбивають Менжик з Казимиром табір над висохлою Ліберцією. Тепер же пріч з очей!
А їх ішло і йшло… Розповзалося сталеве грізне військо, якого ніхто досі ще не зупинив у кривавому поході, та й нікому було зупиняти, бо Свидригайло втік, а Юрша замкнувся у своєму замку — шляхта воювала поки що з жінками та дітьми, — розповзалося грізне військо по полях і перелісках від західних відрогів Вороняків через Ожидів, Юшковичі, Кути — аж до Білої гори на сході.
Чорна рівнина над Ліберцією, що за дощів прорила собі разом з притоками повсюдно вузькі рівчаки, схожі на шашельні ритвини в старому дереві, до вечора зарябіла білими наметами та полотняними будами, над якими замайоріли різнобарвні прапори з гербами. Яскраво одягнене лицарство на закосичених китицями конях свавільно вешталося на полі, порослому рідким вільшаником; нахабніші підступали аж до валів і, задираючи голови, насмішкувато поглядали на замок, що вистрелив гранчастою баштою до неба і виглядав, зрештою, тепер — серед моря чужого війська — іграшкою, яка розвалиться, як тільки гряне битва.
Казимир Мазовецький і Менжик з Діброви не квапилися. Город вони візьмуть за день, замок — за два, треба лише добре приготуватися. Князі розташувалися у зеленому наметі на пагорбі біля Кутів, на шпилі намету залопотів прапор з гачкодзьобим орлом у короні, а вояки майстрували облогові тури, які безкарно маневруватимуть по рівнині, зупиняючись у найзручніших місцях. Ті шопи на колесах покривали волячими шкурами, яких не проб'є ядро, на помостах закріплювали гармати; інші підкочували до валів тарани.
А Олесько — немов вимерло. За два дні облоги ні город, ані замок не подали жодних ознак життя.
Казимир наказав підпалити спорожнілі Ожидів, Юшковичі й Кути; цілий день стелились над полем чорні дими, але й тепер Олесько мертво мовчало, і не міг знати мазовецький князь, що, дивлячись на ту пожежу, плакав за валом поляк Войцех Марцінковський, старий римар, який усе життя працював, щоб збудувати в Кутах добрий дім для своїх дітей і внуків. Він дивився із–за заборола, як горів білий з нового тесу будинок на околиці села, і прокляв короля, його рід і плід.
Казимир вислав до воріт на Пушкарні вивідачів, щоб дізналися, чому так тихо в городі, а ті вернулися здивовані; підійшли–бо до самої залізної брами, і ніхто їх не спинив, гукали — не відізвався теж ніхто.
Польські лицарі палили вогнища, варили м'ясо в казанах, а в каплиці Олеського замку правив щодня службу отець Серапіон з Пліснеського монастиря і нічого більше в Бога не просив — тільки дощів.
Дощі таки впали на четвертий день облоги, опівночі, напередодні штурму. Насичене димами повітря ніби не витримало тягаря, спузи, сипнуло мжичкою, а далі прорвалося скісними струменями, яким не було кінця, — почалася затяжна жнивна сльота, яку в добрі роки ревно проклинали олесьчани.
Івашко став на коліна перед образом нерукотворного Спаса і гаряче молився.
До ранку напучнявіла підступна Ліберція чорними торф'яними водами, прогнулося тверде, мов криця, поле, і застрягли по осі колеса облогових башт. Королівські вояки запряглися разом із кіньми й тягли їх ближче до мурів, де біліла опока, схожа на вапняк, і тут тури застрягали намертво у в'язкому, немов смола, білому місиві.
У таборі засурмили труби — сигнал до наступу. Вершники миттю осідлали коней, а дощ лив і лив, коні застрягали по животи, осідали на крупи, вершники спішувалися, метушилися; Менжик і Казимир наказали відступати за спалені Кути; військо згортало намети і брело безмежними болотами, зупиняючись купами біля кущів та дерев, а тоді на башті Олеського замку залопотів руський стяг — золотий лев на білому полотнищі.
Уночі, як тільки почався дощ, помчав Івашків гонець до Підлисся; тепер же Костас Жмудський із своїм кінним військом ударив з–за Ожидова, польські лицарі ув'язалися у бій, та були вмить відкинуті назад у болото, а тоді гримнули з валів гаківниці, просвистіли хмари стріл; лицарі падали, брели; крик, веремія знялись над полем, що вже стало одним чорним озером — з острівками кущів, біля яких купчилися недобиті вояки.
Івашко кінноти не виводив — Костас Жмудський справлявся у тилу сам. Боярин приглядався з валу до побоїща і коли побачив, що багато вояків усе–таки вибирається з боліт до міських валів і лаштується до штурму, махнув мечем. З брами на Пушкарні вихопилися озброєні бойовими сокирами, бичами, ціпами піші безпанцерні городяни, вони, легкі, поскакали по купинах, звалених деревах і поодинці трощили закованих у лати рицарів. Попереду звихався з чеканом кушнір Галайда, розмашисто орудував ним і кричав хрипло:
— А не вбивай… А не вбивай невинного!
І почервоніло болотне поле.
Осташко стояв на валу обіч боярина, дивився на першу переможну битву, а знав: це тільки початок. Він чув крики свого друга Галайди і радів, що руки олесьчан не обагрилися невинною кров'ю, що благородством почалася їх війна — то чи ж допустить доля, щоб програли у битві чесні з нікчемними, господарі своєї землі з наїзниками і вбивцями?
Поляки вибралися з боліт і виходили на передмістя за Брамою. Тут вдарили на них Івашкові кінні вої, і впав у цій останній сутичці, тяжко поранений, гончар Микита.
Незабаром на князівських наметах опустилися стяги з орлами, а на їх місце піднялися білі…
Розділ десятий
ГОЛИЙ КОРОЛЬ
В опочивальні патриціанської лазні пахло вином і помаранчами, зрідка крізь двері коридору заносило гнилим смородом пари, поту й розпеченого каменю —
