Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
— Та це ж Каліграф, Боже милий! Іди, йди, Осташку, до боярина, він уже, певно, заупокійну по тобі відслужив… Пан Івашко саме раду радить із землянами.
У замкових хоромах олеського державця сиділи за столом семеро землян із семи волостей Олеської землі. Чекали на суддю Давидовича, який ні разу не зводив прийти на раду. Сьогодні Івашко послав за ним каштеляна і чотирьох ратників. Не захоче йти — привести силоміць: замок і город готові до оборони, треба готувати залоги в селах.
Осташко став на порозі, зняв шапку й знесилено оперся об одвірок.
— Чолом, боярине… — проказав тихо.
— Живий! — вигукнув Івашко, схопившись з–за столу.
Земляни повернули голови до дверей; боярин, відсунувши ногою лаву, вийшов назустріч Каліграфові.
— Ну й живучий ти, Осташку! — мовив Костас Жмудський з Підлисся, похитуючи головою. — Як же тебе, таку мізероту, не замели сніги, вовки не з'їли, опришки не закатрупили…
— Добрий серцем єсьм, — кволо всміхнувся Осташко. Відштовхнувся рукою від одвірка, важко опустився на бокову лавицю. Боярин подав йому кухоль з вином, Каліграф жадібно випив цілющого трунку. — Я був у руках опришків. Зустрічався з ними біля Каменецького стовпа за Берестям.
— І що? — впало кілька голосів.
— Воїни це суть, а не опришки. Воїни без вожака… Я їх спитав, за що воюють, вони ж спочатку примусили мене перехреститися і добре приглядалися, як я складаю пальці до хреста, а переконавшись, що я православний, відповіли: «За Русь. Сказали–сьмо громаді, аби не йшли на двірські послуги й панові Яшовському вже не були послушні, бо князь Свидригайло йде на католиків, котрі уярмили нас».
— За Русь, за Русь!.. — крекнув Януш Підгорецький. — Так і дивись — наплодиться тепер такого шумовиння, що й сам спокійно не заснеш. Їм аби волю — то й на своїх підуть.
— А підуть, — відказав Осташко. — На лихих підуть, а потерплять і невинні — так мусить бути без єдиноначала. Дайте їм вождя. Чого ж наші бояри бояться їх більше, ніж чужих? Зумійте ви здобріти серцем хоча б у цю тривожну годину…
— Він мудро каже, — мовив Костас Жмудський. — Але хіба великий князь…
— Що сказав Свидригайло? — перебив суперечку Івашко.
— Боярине, — підвівся з лави Осташко, якось винувато глянувши на Костаса. — Христом–Богом прошу, не покладайся усією душею на князя. На два боки грає цей музика, присяй–бо, залишить нас посеред танцю. Родичається він з Борисом Тверським на догоду русинам, а з Руссдорфом трактує. Чи ж то йому болить наш біль — він корони хоче, а не русинської волі. Якщо йому буде вигідно, він потрактує завтра із своїм братом Ягайлом супроти нас.
— Що ти плетеш? — підвівся Костас. — Як смієш…
— Усім відома твоя чесність, Костасе, і я розумію, що болять тобі мої слова про твого знакомитого родака, — розвів руками Осташко. — Дай же то Боже, щоб я помилився…
Івашко понуро глянув на Каліграфа:
— Чи не радиш ти мені — від тебе й такого можна чекати, — щоб я себе проголосив великим князем?
— А ти гадаєш, що вождь родиться з печаттю на чолі? Час створює вождів… Я не кажу — будь ти чи інший. Але заворушився край, не було ще такого за сотню довгих літ — весь народ встає. А то ж — сила. З такою силою виходили колись галицько–волинські князі навіть проти татар.
— Інші то часи були… Що нині вдіє мужик з рогатиною проти королівського лицаря, який у сідлі виріс? — зітхнув Демко з Ожидова.
— Бо ви перестали бути лицарями — надто сито вам їсться, затепло спиться. Ще й не спробували, а вже наперед знаєте: не встояти. Ex, відьма, відьма все наробила!..
— Яка відьма? — загомоніли земляни, забобонний сполох майнув по обличчях.
— Хочете, розповім яка… Жив ув одному замку лицар красен, давніми битвами славен. Давніми, та не нинішніми. Трапилось щось із ним, чи то йому було пороблено: помітили воїни, як день відо дня згасає його доблесть. То переляканий, у поті страху прокидався із сну, то здригався від посвисту нічного птаха… Замість того щоб вести ратників на битву, посилав послів із викупом, на ніч зачинявся у своїх кімнатах на сім замків, удень приймав до себе лише найбільш довірених — боявся навіть своїх. Згодом почав його лякати стукіт шашеля у дереві. Не знав лицар сам, що з ним трапилося, ненавидів себе за свій страх, але нічого не міг із собою вдіяти. Одного ранку крізь відчинене верхнє віконечко влетіла прудка ластівка, і лицар помер від переполоху… Ніхто не міг розгадати причини ганебної смерті відважного колись богатиря. Та ось спіймала сторожа відьму, що прокрадалася до замку. А відьму легко впізнати — крізь поліно, в якому випав сук. Взяли її на диби, колесували, пекли залізом, аби повіла, що поробила лицареві. І відьма призналася: коли він спав, вона вийняла з його грудей лицарське серце, а вставила замість нього заяче.
Івашко понуро дивився в землю, лють, змішана із соромом, наповзала тінями на його обличчя. Дехто із землян криво посміхнувся.
— Смієтеся з казки? — примружився Осташко. — Тільки не казка це. Більше ста років тому католицька відьма почала прокрадатися до наших сердець: страхом, улещуванням, дибами і привілеями. Католицький мор хоче вигубити спочатку наші душі, щоб потім легше взяти нас — випотрошених, мов порожні гарбузи. Стряхнімося від луди страху й ласої спокуси! Народ чекає… Ненавчений? Навчіть. Розсіяний? Зберіть докупи. Та невже в нащадків Данила Галицького насправді забилися заячі серця? Підіть погляньте: он там, за горбами, чорніють руїни древнього Пліснеська — там ваші предки на смерть стояли і всі загинули, а не здалися татарам. Чому боїтеся ви? Дивіться, що роблять гусити. Хіба Жижка або Прокіп народилися з булавою у руках? Чи, може, для того, щоб появився серед нас вождь і з пастухів зробив героїв, потрібен спочатку свій Ян Гус? — Осташко закашлявся, сягнув по кухоль з вином. Рука трусилася, він мовив тихо: — Простіть мені печаль мою. Кому ж повім?..
Тихо було в хоромах. Слова, що лилися з уст хворого Осташка,
