Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
Над майором Майором змалку тяжіли три прокляття — його ненька, батько і Генрі Фонда, на якого він виявився ну просто фатально схожим мало не з дня народження. Ще задовго до того, як він уперше дізнався, хто такий Генрі Фонда, всюди, де не опинявся, майор Майор ставав об’єктом найобразливіших порівнянь. Будь-який незнайомець міг прикувати його до ганебного стовпа через цю подібність, тож він змалку звик боятися людей, бо відчував перед ними якусь ніби провину й догідливе каяття за те, що він не Генрі Фонда. Нелегко йому було нести по життю такий тягар, але поступатися він навіть не помишляв, бо успадкував неабияку верткість у свого довготелесого жартуна батька.
А батько його, розважний, благочестивий чолов’яга, любив прибрехнути про свій вік — так він уявляв собі гумор. Цей довгоногий і довгорукий фермер — побожний, вільнолюбний, незламний індивідуаліст — свято вірив, що коли держава допомагає будь-кому, крім фермерів, то це — сповзання країни до соціалізму. Він обстоював ощадливість та працьовитість і був нетерпимий до розпусти, коли та чи та шльондра йому відмовляла. Всі поля у нього на фермі були відведені під люцерну, і він безжурно жив, не вирощуючи ані стеблини. Уряд щедро платив йому за кожний незібраний бушель люцерни. Що більше люцерни він не збирав, то більше одержував грошей і ощадливо вкладав кожен цент у купівлю нових земель, щоб не вирощувати ще більше люцерни. Він не вирощував люцерну з усіх сил, не знаючи спочину. Довгими зимовими вечорами невилазно сидів удома і не лагодив реманенту, а наступного дня рівно ополудні вискакував з ліжка, щоб зайвий раз переконатися, що ніхто ніде не вдарив пальцем об палець. Завдяки вмілим капіталовкладенням у землю він незабаром став найбільшим невиробником люцерни в усій окрузі. Сусіди юрмами ходили до нього за порадою в усіх справах, бо коли людина має землі більше за всіх, годі відмовити їй у мудрості.
— Що посієш, те й пожнеш, — упевнено казав він.
— Амінь! — дружно відказували сусіди.
Майорів батько завжди ревно обстоював скорочення державних видатків — з умовою, що це не зашкодить урядові виконувати його священний обов’язок щодо виплати фермерам компенсації по найвищих ставках за врожаї нікому не потрібної люцерни або за цілковиті її неврожаї.
То був гордий, незалежний чоловік, він виступав проти грошової допомоги безробітним і ніколи не соромився скаржитися, клопотатися, канючити, вимагати чи просто жебрати, аби лиш урвати скільки можна й од кого тільки можна. Як людина істинного благочестя він міг проповідувати коли й де завгодно, амвоном для нього була вся земля.
— Всевишній дав нам, чесним фермерам, по дві дужі руки, щоб ми могли загрібати ними все, що можна і скільки подужаємо, — із запалом промовляв він на ганку перед будинком суду або на порозі бакалійної крамнички, де чатував на норовисту молоду касирку, яка давно вже впала йому в око: вона от-от вийде, жуючи свою незмінну жуйку, і знову проштрикне його вбивчим поглядом. — Коли б всевишній не хотів, щоб ми загрібали скільки подужаємо, хіба ж він дав би кожному з нас оці дві руки?
І всі, хто в ту мить слухав його, в один голос одказували:
— Амінь!
Він був щирий кальвініст і свято вірив у невідворотність долі і сприймав усі нещастя, крім власних, як вияв промислу божого. Він палив сигарети, дудлив віскі, а ще любив добре пожартувати та підтримати дотепну бесіду, особливо якщо говоритиме тільки він сам, розповідаючи, наприклад, побрехеньки щодо свого віку або власний улюблений дотеп про всевишнього та про затяжні пологи своєї жінки. Цей дотеп полягав у тому, що бог, мовляв, сотворив за шість днів весь світ, а його благовірна тужилася аж півтори доби, щоб породити на цей світ одного-однісінького Майора Майора. Чоловік меншого калібру на його місці, може, скнів би тоді цілий день у коридорі лікарні, слабкіший, може, пішов би на компроміс і погодився б на такі, власне, непогані імена, як Тамтам Майор, Мінор Мажор Майор, Сержант Майор або До Дієз Мажор Майор. Та батько Майора Майора недарма цілих чотирнадцять років чекав на цю нагоду: він був не з тих, хто б її упустив. У нього був мудрий дотеп і щодо нагод. «Нагода на цім світі двічі у двері не стука», — частенько казав він. Цей свій улюблений вислів він повторював при кожній слушній нагоді.
Природжена нездорова схожість із Генрі Фондою стала всього тільки першим із низки тих підступних, лихих жартів, на які доля виявилась вельми щедрою щодо Майора Майора упродовж усього його безрадісного майорового життя. Другим її жартом було те, що він з’явився на світ із прізвищем Майор і подвійним ім’ям Майор Майор. Той факт, що він справді Майор Майор Майор, залишався тривалий час таємницею, відомою самому лише батькові. Таємницю свого справжнього імені Майор Майор відкрив у той день, коли його привели записувати до дитячого садка. Наслідки були просто згубні: це відкриття, власне, й спричинилося до смерті його матінки — вона тут же втратила всяку волю до життя, почала танути на очах і скоро віддала богові душу. Однак це, зрештою, не дуже засмутило його батька, бо він давно вже мріяв побратися при нагоді з тією норовистою касиркою з бакалійної крамнички, не міг тільки вирішити, як йому позбутися своєї половини — відкупитись готівкою чи просто зашмагати її до смерті.
Сам Майор Майор одбувся не набагато легше за неньку. Раптове й страшне, зважаючи на юний вік, відкриття, що він зовсім не той, за кого себе вважав, — не Калеб Майор, як його доти всі називали, а якийсь не відомий геть нікому, а насамперед самому собі, Майор Майор Майор, приголомшило його й отруїло буття. Друзі дитинства, — а їх і раніше було небагато, — всі, як один, відвернулись від нього, бо взагалі були привчені ніколи не довіряти чужакові, а надто такому, котрий ще з пелюшок прикидався своїм. Ніхто не хотів з ним знатися; у нього почали заплітатися ноги, все валилося з рук. Із трепетною надією йшов він назустріч кожному новому знайомству, і завжди його чекало розчарування. Він одчайдушно потребував друга і тому був приречений на самотність. Він зростав незграбним, дивакуватим, мрійливим хлопцем із соромливим поглядом. На пухких губах блукала благальна усмішка, а при кожній невдачі вона перетворювалась на криву гримасу болю.
Він був чемний із старшими за себе, а вони терпіти його
