Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Коли?
— Що коли, сер?
— Ви знову будете мене допитувати, чорт забирай?
— Ні, сер. Даруйте, сер.
— Тоді відповідайте на запитання. Коли ви не заявляли, що ми не зможемо вас звинуватити?
— Минулої ночі в клозеті, сер.
— Це лиш там ви цього не заявляли?
— Ні, сер. Я завжди не заявляв, що ви не зможете мене звинуватити, сер. А в клозеті я просто сказав Йоссар’янові…
— Ніхто не питає вас, що ви сказали Йоссар’янові. Ми питаємо вас, що ви йому не казали. Нас поки що не цікавить, що ви сказали, ясно?
— Так точно, сер.
— Тоді поїхали далі. То що ж ви сказали Йоссар’янові?
— Я сказав, сер, що ви не зможете мене звинуватити в тих злочинах, які мені інкримінуються, і залишитеся вірними принципам…
— Яким іще принципам? Що ви там бурмочете?
— Припинити бурмотання!
— Слухаюсь, пане майор.
— І не забувайте говорити «сер», коли бурмочете.
— Меткафе, ви йолоп, помовчіть. А ви продовжуйте.
— Слухаюсь, сер, — пробурмотів Мудренджер. — Задля справедливості, сер. Що ви не зможете…
— Справедливості? — вирячився полковник. — Що таке справедливість?
— Справедливість, сер, це…
— Це — не справедливість, — зневажливо вишкірився полковник і щосили грюкнув великим пухким кулаком по столу. — Це — марксистська пропаганда! Слухай мене і дізнаєшся, що таке справедливість! Справедливість — це тиск, бий у писк, серед ночі — коліном між очі, ножем під ребра, перший нападай, недобитих не залишай, на кораблі за горлянку хапай, зубами кусай, за борт викидай, молися богу — за перемогу. Від стегна стріляй — потрапиш у рай. Зуби летять — буде благодать. Ось що таке справедливість. Все ясно?
— Ні, сер.
— І годі мені «серкати»!
— Слухаюсь, сер!
— Але не забувайте казати «сер»! — наказав майор Мурлаф.
Певна річ, Мудренджер був винний, інакше б він не стояв перед ними, і довести це можна було, лиш визнавши його винним, що судді й зробили. Так вони виконували свій патріотичний обов’язок. Йому вклепали п’ятдесят сім штрафних маршів з повною викладкою. Попінджея посадили «на губу», аби шанував порядок, а майора Мурлафа спровадили ховати трупи на Соломонові острови. І Мудренджер щосуботи по п’ятдесят хвилин стройовим кроком марширував туди-сюди перед будинком військової поліції з незарядженим карабіном на плечі, який важив, здавалося, не менше тонни.
Все це геть спантеличувало Мудренджера. Навколо відбувалось чимало дивовижних речей, але найбільше здивувала Мудренджера ненависть — брутальна, нічим не прикрита, невмолима ненависть до нього з боку членів дисциплінарної комісії. Жорстокі, мстиві, люті обличчя з пекучими, немов жаринки, злостиво примруженими очима — від таких годі чекати пощади. Мудренджера глибоко вразило таке відкриття. Дай їм волю — вони запросто тебе лінчують! Ці троє зрілих, дорослих людей люто ненавиділи його, ще майже хлопчиська, вони зичили йому смерті. Вони зненавиділи Мудренджера наперед, перш ніж він перед ними з’явився, ненавиділи, поки він стояв перед ними, ненавиділи, коли він пішов од них, і, навіть розходячись хто куди, вони понесли ту злісну ненависть із собою, немов якийсь любий серцю скарб.
Напередодні ввечері Йоссар’ян, як міг, намагався остерегти його.
— У тебе немає жодних шансів, друзяко, — понуро сказав він тоді Мудренджеру. — Вони ненавидять євреїв.
— Але ж я не єврей, — відповів Мудренджер.
— Тим гірше для тебе, — Йоссар’ян як у воду дивився. — За це вони зненавидять тебе ще більше.
Від такої ненависті поривало відсахнутися, як від сліпучого світла. Ці троє співвітчизників розмовляли однією з ним мовою і носили таку саму військову форму, але в них були обличчя чужинців — перекошені, зсудомлені звірячою люттю, і Мудренджер раптом зрозумів, що вони зичать йому лиха більше, ніж усі фашисти, які сидять у траншеях, літаках, танках, підводних човнах, бункерах, лаштують кулемети, міномети й вогнемети, наводять у небо гармати зенітних батарей найдобірнішої дивізії «Герман Герінг», — більше навіть, ніж оті мерзенні нацистські призвідці, давні завсідники продимлених пивниць у Мюнхені чи десь там іще…
Ніхто й ніде у цілому світі не ненавидів його запекліше, ніж ці троє.
9. Майор Майор Майор
Майору Майору Майору біда товаришувала з колиски.
Як і Мінівер Чіві,[9] що сумував по минулому, він з’явився на світ запізно, рівно на тридцять шість годин пізніше, ніж могла витримати його матінка. Жінка лагідна й хвороблива, промучившись до того ж півтори доби у переймах, вона аж надто знесилилася, щоб і далі сперечатися, яке ім’я носитиме дитина. Зате її чоловік вискочив у коридор з виразом похмурої рішучості; мовляв, усе одно буде по-моєму! Кощавий, довготелесий, у важких, незграбних черевиках і чорнім бостоновім костюмі, твердим кроком підійшов він до чергової сестри, упевнено заповнив анкету на новонародженого і, не зморгнувши оком, передав їй документ. Та мовчки проглянула написане й заклопотано відійшла геть. Дивлячись їй услід, він не менш заклопотано метикував, що там у неї під халатом.
У палаті він знову побачив свою благовірну, розпростерту під купою ковдр, знеможену, зморщену, бліду, схожу на висхлу картоплину. Вона лежала в найдальшому кутку, біля вікна з репнутою, тьмяною від пороху шибкою. День був холодний і похмурий, каламутне небо сіяло мжичкою. В таку погоду легко вмирати, що, не гаючись, і робили в інших палатах цієї вбогої сільської лікарні бліді як крейда люди із старечими синіми губами.
Якийсь час він постояв біля ліжка, втупившись поглядом у породіллю.
— Я назвав нашого сина Калебом, — нарешті мовив він тихим голосом. — Хай буде твоя воля.
Жінка спала, і він поволі всміхнувся. Нехай тепер скаже, що він її обдурив!
Ось за таких жалюгідних обставин уперше побачив світ майбутній недолугий командир авіаескадрильї збройних сил США на острові П’яноса, командир, що тепер щодня кілька годин службового часу віддавав псуванню офіційних документів, старанно виписуючи на них «Вашінгтон Ірвінг». Щоб не впізнали почерку, майор Майор працював лівою рукою, а входити до кабінету суворо заборонив — усією повнотою огидної йому власної влади. Великі чорні окуляри й фальшиві вуса надійно ховали його обличчя від сторонніх очей, коли б такі спробували зазирнути сюди крізь підсліпувате, незугарне віконце, з якого невідомий злодій вирізав шмат целулоїду.
Між цими двома найбільшими катастрофами його життя — появою на світ та несподіваним злетом на військовій службі — пролягло тридцять з гаком страшних років самотності та гірких розчарувань.
Мало того, що майор Майор з’явився на світ із припізненням, він ще виявився ні риба ні м’ясо. Деякі люди зроду ні риба ні м’ясо, інші досягають цього з віком, ще інших робить ні рибою ні м’ясом людська юрма. З майором Майором сталось одне, друге й третє. Навіть з-посеред найбезбарвніших людей він вирізнявся
