Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда

Найголовніше – мета, яка може бути вищою за будь-яку реальність. Для себе я відкрив цю істину, і вона мене ніколи не підводила. Досягнення мети, задля якої ми народилися на світ, завжди даватиме надлюдських сил. Висока ідея завжди дасть найголовніший інструмент для досягнення успіху – пристрасть, яка проведе через невдачі й падіння.

Мету свого життя я знав ще з п’ятнадцяти років. І сьогодні вона залишилась незмінною. У кожного вона своя, і кожна людина озвучує її для себе. Одним із необхідних завдань художника я завжди вважав подивитись і вивчити світ. Мене тягнуло побувати всюди, позбутись страху залишитись без візи, вивчати мистецтво з оригіналів – усе, що можливе лише по той бік колючого дроту… А колючий дріт може бути законодавчий, культурний або фінансовий – все одно колючий дріт навколо твоєї мрії й мети. Пізніше стало ясно, що колючий дріт існує в усіх країнах світу. Він протягнутий через мізки населення, через світогляд індивідів. Колючий дріт навколо мрії треба ламати…

Зустрічаючись із друзями дитинства, з болем усвідомлюю – багато хто з них уже завершив своє життя. Дехто зламався, дехто змирився. Рідко коли бачу іскру в очах, ту, що горіла там у сімнадцять років. Чому люди втрачають свою зорю? Одна з головних причин, здається мені, – це солодка пастка тимчасовості…

Пастка полягає в суті нашої природи мислення. Ми створені таким чином, що постійно шукаємо легших ходів, простіших рішень. Мозок завжди радо нам пояснить, чому ми не зробили так чи інакше. Причина завжди буде поважною для нашого его.

Одного чудового осіннього вечора я прогулювався набережною Балтимора і пригадував собі, скільки ж уже років живу тут. Відповідь примусила зупинитись у шоці! Уже шість років мого життя минуло відтоді, як тут ТИМЧАСОВО поселивсь? Шість! А було ж усе ніби вчора… Пам’ятаю, як вирішив тут зупинитись, ненадовго, у місті між двома столицями (Нью-Йорком і Вашингтоном), доки утримаюсь на плаву… А ненадовго вилилось у шість років життя! Провів шість років життя тимчасово! І не видно ні кінця, ні краю тій тимчасовості, навіть натяку на щось інше. Справи з бізнесом йшли непогано – сиди собі в знайденій ніші.

З глибини душі озивався слабесенький голос – для чого їхав за кордон, де ж твоя висока мета і покликання? Зізнаватися собі ой як не хотілось… Правда ж потягне за собою необхідність змінюватись, покинути тепле містечко… Балтимор планувався як перевалочний пункт на шляху до мистецького звільнення від системи. А переріс пункт у постійність. Так і відкрився того вечора один із найпідступніших законів буття – омана тимчасовості.

Після середньої школи – хто в інститут, хто працювати. Тимчасово. Хто ж хоче залишитись в інституті чи на першій роботі назавжди? Отже – рішення тимчасове. Аби утриматись на плаву. Проходить років п’ять. Звикли вже, обжились, нові знайомі. І єство вже не хоче радикальних змін… Кому потрібні напруги? Мозок виводить гіпнотичну пісню гомерівських сирен. І з кожним наступним роком усе важче вирватись з омани. І забули вже, як Одіссей, свою рідну Аттику, своє покликання. Тепер ми так собі, просто живемо. Затягує буденність, з’являється сім’я, діти.

Не тільки в моїх однокласників-киян зникає вогник великого покликання в очах. Не часто зустрічав я його й тут, на другому боці Атлантики. Завжди мене шокувала звичка американського суспільства – починати планувати пенсію ще з двадцяти років. Нічого поганого в цьому немає, лише те, що людина від початку закодована все життя працювати на корпорацію, а мрії свої здійснювати вже після шістдесяти… Закодована на тимчасовість усього свого дорослого життя.

Часто зустрічались мені в Америці такі собі підстаркуваті байкери, верхи на «Харлі Девідсонах». Наймолодшим – чи то п’ятий, чи шостий десяток, їхні подруги такі ж зморшкуваті і частенько обважнілі бабусі. Що мене в них тривожило?

Безумовно, вони – частина американської історії, продукт культури, і трохи навіть їх шкода… Після безглуздої війни Дядька Сема у В’єтнамі ще молоді ветерани не знаходили собі місця в суспільстві. Вони ставали байкерами, шукали однодумців, протестували й намагались боротись. Ніхто їм особливо і не заважав, але ніхто й не чув. То був час, коли вони насправді жили. В омані тимчасовості минуло тридцять років…

Тепер типовий колишній бунтар доживає свій вік з хворою від пиття дешевого пива печінкою і вже ні проти чого не протестує. Найбільше, на що він здатен, це доїхати від свого приміського будинку до бару в даунтауні на славному мотоциклі і не загубити по дорозі свою бабусю…

Усі ми іноді підсміювались над своїми батьками – як вони проводять вільний час, про що говорять, як танцюють. Мало хто замислюється над тим, що батьки наші, на жаль, міцно застрягли в учорашньому дні. На їхньому прикладі й можна повчитися не застрягнути в тимчасовості, а йти за своїм покликанням.

Може, це й звучить трохи меркантильно… Але якщо є мета, то рано чи пізно постане питання середовища. «Кожна людина – твій великий Учитель» – говорить давньоіндійська приказка.

Коли в шістнадцять років я вирішив вступати до Художнього інституту, то був звичайним хлопцем з робочого району Києва. Усі мої однолітки тільки й мріяли про гулянки й розваги, та й сам був не від того. Щодня чув від дружбанів: «Та кидай ти своє малювання, пішли краще гульнем!» Дуже важко було відмовлятись…

Але в Київ я потрапив тільки в п’ятнадцять років, і займатись мистецтвом перед тим не було