Залишок дня - Кадзуо Ісігуро
А потім ті самі особи стверджують, нібито лорд Дарлінґтон зробив невідомо що, прийнявши гостинні запрошення нацистів під час кількох поїздок до Німеччини. Думаю, вони б відразу позамовкали, коли б «Таймс» надрукував бодай один зі списків гостей, які відвідували бенкети, що їх влаштовували німці в Нюрнбергу. Річ у тім, що з гостинності німецьких очільників користали найповажніші, найшанованіші англійські леді та джентльмени, і я — як свідок — можу поручитися, що більшість із цих осіб поверталися захоплені і вдячні господарям. Той, хто натякає, нібито лорд Дарлінгтон підтримував таємний зв’язок із загальновідомим ворогом, просто забуває — задля власної вигоди — справжні обставини тих часів.
Мушу також визнати: заяви про те, що, мовляв, лорд Дарлінґтон був антисемітом і підтримував тісні зв’язки з такими організаціями як Британський союз фашистів, — це безсоромні нісенітниці. Таке вигадують тільки ті, хто уявлення не має, яким джентльменом був його світлість. Лорд Дарлінґтон терпіти не міг антисемітизму. Я кілька разів чув, з якою огидою він критикував антисемітські висловлювання. А звинувачення в тому, що його світлість начебто не пускав на поріг євреїв чи забороняв наймати єврейських слуг — це повне безглуздя; був, правда, один дріб’язковий епізод у тридцятих, з якого роздули невідомо що. А стосовно Британського союзу фашистів, можу сказати тільки те, що будь-які спроби знайти зв’язок між його світлістю й тими людьми — просто сміховинні. Сер Освальд Мослі — джентльмен, який очолював «чорносорочечників» — гостював у Дарлінґтон-Голлі разів три, не більше, і то ці візити відбулися ще до того, як його організація виказала свою справжню сутність. Як тільки її мерзенні наміри стали очевидні — і, відверто кажучи, його світлість розпізнав їх швидше за інших, — лорд Дарлінґтон обірвав усякі стосунки з тими людьми.
Хай там що, а згадані організації ніяк не стосувалися політичного життя в цій країні. Лорд Дарлінгтон, як ви згодом зрозумієте, належав до тих джентльменів, які переймаються тільки справді важливими питаннями, і особи, що їх він збирав за своїм столом, були дуже далекі від огидних маргіналів. Особи ці — політики, дипломати, військові, представники духівництва — не тільки були глибоко шанованими людьми, а й по-справжньому впливали на британське життя. Серед них, звісно ж, були і євреї — і цього досить, аби довести, наскільки безглузді закиди на адресу його світлості.
Але я відступив від теми. Я розповідав про срібло і про те, як приємно воно вразило лорда Галіфакса того вечора, коли він мав зустрітися у Дарлінгтон-Голлі з гером Ріббентропом. Хочу відразу наголосити, що я в жодному разі не хотів сказати, нібито вечір, який спочатку міг обернутися для мого господаря повним розчаруванням, закінчився тріумфом лише завдяки начищеному сріблу. Проте лорд Дарлінґтон сам сказав, що срібло бодай на дещицю, та все ж підняло гостеві настрій, тому, мабуть, недарма я згадую той випадок із гордістю.
Деякі представники нашого фаху вважають, що нема значення, на кого працювати, і що ідеалізм, який панує серед нашого покоління — віра в те, що ми, дворецькі, маємо служити великим джентльменам, які сприяють поступу людства, — це тільки пишномовні балачки, ніяк не пов’язані з реальністю. Такі скептично налаштовані особи, безперечно, виявляються найбільшими посередностями в нашому професійному колі. Вони розуміють, що їм бракує здібностей, аби досягнути найвищого щабля, і тому стараються стягнути до свого рівня якомога більше колег. Їхні думки навряд чи варто сприймати серйозно. Однак усе одно приємно, коли можеш назвати випадки у своїй кар’єрі, які свідчать про те, наскільки ці люди помиляються. Дворецький, звісно, мусить повсякчас старанно служити господареві, і службу цю не можна звести до переліку конкретних випадків на зразок того епізоду з лордом Галіфаксом. Але саме такі випадки, як на мене, підкреслюють беззаперечний факт: мені пощастило сповнювати професійні обов’язки в гущі непересічних подій. Тож я, мабуть, маю повне право відчувати задоволення, що його ніколи не пізнають ті, які служать посереднім господарям, — задоволення від того, що можу впевнено сказати: мої зусилля таки мали вплив — бодай і скромний — на хід історії.
Утім, не варто весь час озиратися на минуле. Адже переді мною ще багато років служби. А містер Фаррадей не тільки чудовий господар — він джентльмен з Америки, якому я зобов’язаний продемонструвати все, чим славляться британські дворецькі. Тому вкрай важливо зосередитися на теперішньому й пильнувати, щоб не втрапити в пастку самовдоволення, викликаного колишніми успіхами. Бо, мушу визнати, останні кілька місяців у Дарлінґтон-Голлі справи йдуть не так уже й бездоганно. Нещодавно на поверхню виринуло кілька дрібних огріхів, зокрема квітнева оказія зі сріблом. На щастя, того дня містер Фаррадей не приймав гостей, але мені той випадок все одно завдав великого сорому.
Це сталося вранці за сніданком, і містер Фаррадей — чи то з доброти сердечної, чи через те, що він американець і не зрозумів масштабу моєї помилки, — не сказав мені про це ні слова. Сівши за стіл, він просто взяв виделку, глянув на неї і, провівши кінчиком пальця по зубцях, узявся читати заголовки в ранішній газеті. Він явно не замислювався про те, що робить, а я ж бо відразу помітив, що сталося, й поквапився забрати геть осоружний предмет. І через збентеження зробив це, напевно, зашвидко, бо містер Фаррадей, здригнувшись, пробурмотів: «Ох, Стівенсе...».
Я квапливо вийшов з кімнати й за мить повернувся з такою виделкою, як годиться. Рушивши до стола — і до містера Фаррадея, який сидів,
