💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Юрій
7 червня 2024 13:40
Чудовий приклад якісної сучасної української книги!👍
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Залишок дня - Кадзуо Ісігуро

Залишок дня - Кадзуо Ісігуро

Читаємо онлайн Залишок дня - Кадзуо Ісігуро
цікаво?

— Багато чого. Дуже цікаво, чому ви були так скептично налаштовані щодо неї. Хоча я помітила, що ви чомусь проти, аби серед персоналу були гарні дівчата. А Ліза — дуже гарненька дівчина, нема що казати.

— Це якісь нісенітниці, міс Кентон, і ви самі прекрасно це знаєте.

— Але ж я це добре бачу, містере Стівенс. Вам не подобається, коли тут працюють гарні дівчата. Може, наш любий містер Стівенс боїться, що вони відволічуть його від роботи? Невже наш любий містер Стівенс — жива людина з плоті та крові й не може собі повністю довіряти?

— Ну досить уже, міс Кентон. Якби я вважав, що у ваших словах є хоч дрібка здорового глузду, то вступив би з вами в дискусію. А так краще подумаю собі про щось інше, поки ви виговоритеся.

— Гм, а чому тоді з вашого лиця так і не зійшла винувата посмішка?

— Ніяка це не винувата посмішка, міс Кентон. Мені просто смішно з того, які ви вмієте вигадувати дурниці.

— Та ні, містере Стівенс, винувата, і ще й яка. Я помітила, як ви стараєтесь не дивитися на Лізу. Тепер мені помалу стає ясно, чому ви так не хотіли, аби її взяли на роботу.

— Я мав на це поважні причини, і ви чудово про них знаєте. Вона спочатку взагалі ні на що не годилася.

Ви, звісно ж, розумієте, що ми б нізащо не вели таких розмов, якби нас міг почути хтось із працівників. Але оті вечори за горнятком какао — які мали, ясна річ, загалом професійний характер — давали трохи волі безневинним балачкам, які, варто зауважити, допомагали зняти напругу, що назбирувалась упродовж дня.

Ліза пропрацювала з нами вісім чи дев’ять місяців — до того часу я вже практично забув про неї, — коли одного дня втекла з маєтку разом із помічником лакея. Такі оказії, ясна річ, є неминучими для дворецького у будь-якому великому домі. Вони страшенно дратують, але з часом до такого звикаєш. Чесно кажучи, ця, так би мовити, втеча при місячному світлі була ще доволі цивілізованою. Коханці не прихопили нічого, крім харчів, та ще й обоє написали записки. Помічник лакея — не можу пригадати його ім’я — залишив для мене коротеньке повідомлення, щось на зразок: «Будь ласка, не судіть нас строго. Ми кохаємо одне одного і збираємося одружитись». Ліза написала значно довшого листа, адресованого «економці»: саме його міс Кентон принесла в мою комірчину вранці після того, як вони втекли. Там було багато незграбних, з помилками написаних речень про те, які вони закохані, який помічник лакея чудовий і яке захопливе майбутнє на них чекає. А один рядок звучав якось так: «У нас нима грошей але яка різниця, шо ше треба, коли ми двоє». Лист був аж на трьох сторінках, але в ньому — ані слова вдячності міс Кентон за її турботу, ані натяку про жаль за те, що його авторка підвела нас усіх.

Міс Кентон явно засмутилася. Поки я пробігав очима листа, вона сиділа за столом переді мною, втупившись у свої руки. Чесно кажучи, я не пригадую, щоб іще колись бачив її такою пригніченою, як того ранку. Мене це досі дивує. Коли я поклав листа на стіл, вона мовила:

— Що ж, містере Стівенс, виходить, що ви й справді мали рацію.

— Тут нема чим перейматися, міс Кентон, — відповів я. — Так буває. І ми з вами навряд чи можемо якось цьому запобігти.

— Це я в усьому винна. Визнаю свою помилку. Ви, як завжди, мали рацію, а я помилилася.

— Тут я не можу з вами погодитися, міс Кентон. Ви зробили справжнє диво. Те, кого ви з неї виховали, навпаки, доводить, що це я помилявся. Повірте мені: те, що сталося з Лізою, могло статися з будь-яким із працівників. Ви дали їй все, що могли. Вона вас підвела — це справді так, але вашої провини в цьому немає, тому перестаньте себе звинувачувати.

Міс Кентон геть зажурилася. Вона тихо відповіла:

— Ви маєте добре серце, містере Стівенс. Дякую вам...

А тоді, втомлено зітхнувши, додала:

— Ох і дурна та Ліза. Вона ж мала такі можливості! Така здібна дівчина. Стільки молодих дівчат марнують свій шанс, і задля чого?

Ми обоє глянули на листа, що лежав між нами на столі. Міс Кентон роздратовано відвела погляд.

— Правду кажете, — мовив я. — Ще й як марнують.

— Таку дурницю втнути! Вона точно про це пошкодує. А могла жити й горя не знати. Попрацювала б тут іще рік-другий і стала б економкою в якомусь невеликому домі. Може, я забігаю наперед, містере Стівенс, але подивіться, як багато я її навчила за тих кілька місяців. А вона взяла й пустила все коту під хвіст.

— Дуже нерозумний вчинок.

Я почав складати листа, вирішивши, що варто зберегти його з іншими паперами. Але тоді мені спало на думку, що, може, міс Кентон хотіла, аби лист залишився в неї, тож я знову поклав його на стіл. Та міс Кентон витала думками десь далеко.

— Вона точно про це пошкодує, — повторила вона. — Таку дурницю втнути!

Але бачу, що я надто вже заглибився у спогади про ті давні часи. Я не мав такого наміру, але, зрештою, вийшло на краще, бо так я принаймні уникнув активної участі у вечірніх подіях, які нарешті добігли кінця. Бо останні кілька годин, відверто кажучи, виявилися доволі виснажливими.

У цю хвилину я перебуваю в мансарді невеликого котеджу, що належить містерові й місіс Тейлор. Цей приватний покій, що його Тейлори так люб’язно надали мені сьогодні, раніше належав їхньому старшому синові, який уже давно виріс і живе тепер в Ексетері. Над головою тут нависають важкі балки, на підлозі немає килимка, але в кімнаті на диво затишно. Видно, що місіс Тейлор не тільки застелила для мене свіжу постіль, а й усюди поприбирала, бо, крім павутини довкола балок, ніщо не нагадує про те, що ця кімната вже багато років стоїть порожня. Що ж до містера й місіс Тейлор, то я з’ясував, що ще з двадцятих років вони тримали в цьому селі крамничку, аж поки три роки тому не вийшли на пенсію. Вони добрі люди й чути не хотіли ні про яку винагороду за їхню гостинність, хоч я кілька разів пропонував їм віддячитися.

Те, що я опинився тут і покладаюся тепер на щедрість містера й місіс Тейлор, — наслідок моєї прикрої необачності, такої елементарної, що аж злість бере. Річ у тім, що я

Відгуки про книгу Залишок дня - Кадзуо Ісігуро (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: