Лицедії - Сомерсет Вільям Моем
Вона могла б навідуватися до нього на часинку, коли він повертався з контори, а іноді — після вистави, і ніхто про це нічого не знав би. Там вони могли б почувати себе цілком вільно. А як це приємно — розставляти меблі, чіпляти штори! В Джулії за останній час зібралося безліч зовсім не потрібних речей, і якби Том погодився хоч дещо взяти з них, то зробив би їй велику послугу. А решту вони купили б разом. Томові, звичайно, дуже хотілося б мати власну квартиру, але він вважав, що може тільки мріяти про неї; квартирна плата, хоч і не дуже висока, була все ж таки йому понад силу. Джулія це розуміла. Вона розуміла також, що, якби запропонувала йому з цією метою гроші, він з обуренням відмовився б. Але вона все ж таки сподівалася, що під час двотижневої відпустки в безтурботній обстановці на березі річки їй пощастить зламати його надмірну делікатність. Джулія не сумнівалася, що зуміє переконати його в тому, що, приставши на її пропозицію, він, власне, зробить їй послугу. «В такій ситуації потрібен не примус, а привід», — думала вона і з нетерпінням чекала появи Тома в Теплоу. Як це буде чудово^— вранці йти разом з ним на річку, а по обіді сидіти у садку! А оскільки в Теплоу буде й Роджер, то Джулія твердо вирішила, що протягом цих двох тижнів вона не дозволятиме собі ніяких дурниць з Томом, бо це було б просто непристойно. Та все одно це буде справжнє раювання — проводити поруч нього майже весь день! А коли вона виступатиме в денних спектаклях, Том розважатиметься з Роджером.
Але все склалося зовсім не так, як сподівалася Джулія. Їй навіть на думку не спадало, що Роджер і Том можуть заприязнитися. Між ними була різниця у п’ять років, і на думку Джулії, — якщо вона взагалі думала про це, — Том мав дивитися на Роджера як на такого собі зеленого підлітка, дуже милого, звичайно, але не більше ніж підлітка, до якого треба ставитися як до молодшого, який має бути в тебе на побігеньках і якому ти кажеш: «Іди пограйся», коли не хочеш з ним морочитися. Роджерові сповнилося сімнадцять. Це був симпатичний хлопець з рудуватим волоссям і блакитними очима — оце,, власне, й усе, що можна було про нього сказати. Природа не наділила його ні материною жвавою і мінливою вдачею, ні батьковою вродою. Джулія вже встигла трохи розчаруватися в ньому. На всіх дитячих фотографіях він був такий гарненький. А виріс — і став флегматиком: завжди замкнутий, погляд очей серйозний. Власне, коли як слід до нього придивитися, то єдине, чим він міг похвалитися, — це гарні зуби й волосся. Джулія, звичайно, дуже любила його, але ніяк не могла прогнати від себе думку про те, що він якийсь нудний. Коли вони залишалися вдвох, час минав дуже повільно. Вона виявляла жвавий інтерес до речей, які, на її думку, мали, його цікавити, — скажімо, заводила розмову про крикет і таке інше, але ці теми чомусь не запалювали його. І Джулія взагалі почала побоюватися, що син її не дуже розумний.
«Звичайно, він ще молодий, — заспокоювала вона себе. — Може, з роками зміниться». Відтоді, як Роджер вступив до Ітону, Джулія рідко бачилася з ним. Під час канікул вона була зайнята у вечірніх спектаклях, і він гуляв з Майклом чи з кимось із приятелів, а в неділю вони грали з батьком у гольф. Якщо ж її запрошували кудись на ленч, вона взагалі не бачилася з ним по два-три дні підряд, за винятком тих кількох хвилин уранці, коли він заходив до її спальні. Шкода, звичайно, що Роджер не залишився отим гарненьким хлоп’ям, яке гралося в її кімнаті, не заважаючи їй, і коли його фотографували, всміхалося в об’єктив, обіймаючи її за шию своєю маленькою ручкою. Зрідка Джулія відвідувала його в Ітоні. Їй було приємно, що у нього в кімнаті висіло кілька її портретів. Вона помічала, що кожен її візит до Ітону викликав неабиякий, фурор і містер Брекенбрідж, у чиєму домі Роджер мешкав, ставився до неї з підкресленою повагою. Коли почалися канікули, Майкл із Джулією вже були в Теплоу, і Роджер приїхав просто туди. Джулія обцілувала його з ніг до голови. Та син чомусь виявив меншу радість від зустрічі з ними, ніж вона сподівалася. І взагалі він став якийсь стриманий, немов утратив усю свою наївність, змужнів.
Роджер сказав Джулії, що після різдва хоче залишити Ітон — мовляв, там він більш нічому не навчиться, — і поїхати на кілька місяців до Відня. Там він підучить німецьку мову, а потім повернеться й вступить до Кембріджського університету. Майкл хотів, щоб син обрав собі військову кар’єру, але той категорично відмовився, хоч іще не вирішив, ким буде. І Джулія, і Майкл з самого початку побоювалися, що він захоче стати актором, але Роджера, очевидно, це не приваблювало.
— І добре, бо з нього однаково нічого не вийшло б, — казала Джулія.
Роджер розважався на самоті — ходив на річку або лежав де-небудь у садку й читав. Незадовго до того, у день його сімнадцятиріччя, Джулія подарувала йому розкішний спортивний автомобіль, і він тепер скрізь їздив на ньому.
— Одна хороша риса в нього таки є, — зауважила якось Джулія. — Він нікому не заважає. Схоже на те, що на самоті йому не нудно.
В неділю до них приїздило багато гостей — акторів і актрис, іноді хтось із письменників і, як правило, кілька друзів-аристократів. Джулія дуже любила такі раути, і вона знала, що люди з охотою їдуть до неї. Першої ж неділі після приїзду Роджера в Теплоу зібралося багато гостей. Роджер поводився з ними дуже ввічливо. Свої обов’язки сина господині він виконував, як справжній світський денді. Але Джулії здавалося, що він якось дивно намагається4 триматися осторонь — немов актор, що грає роль, у яку не «ввійшов» до кінця. Вона занепокоєно помічала також, що він не спілкується з гістьми, а якось холодно придивляється до них. І в неї склалося враження, Що до жодного з гостей він не ставиться серйозно.
Том узяв відпустку з наступної суботи, і Джулія
