Лицедії - Сомерсет Вільям Моем
«І як я могла дозволити собі таку дурницю?» — сердито лаяла вона сама себе в думці.
Доллі зустрічатиме її на станції, і якщо він виявиться настільки нетактовним, що підійде до неї прощатися, вона пояснить Доллі, що він поступився їй своїм купе. В цьому не буде нічого негожого. І завжди краще обирати версію, найближчу до правди.
Однак у Канні з поїзда сходило дуже багато пасажирів, і Джулія пройшла через вокзал і сіла в автомобіль Доллі, так і не побачивши його.
— Я на сьогодні нікого не запрошувала, — сказала Доллі. — Я подумала, що ти, мабуть, стомишся, і вирішила, що хоч день проведу вдвох з тобою.
Джулія вдячно стиснула їй руку.
— Це буде просто чудово. Ми зробимо собі косметичні маски й тихенько сидітимем у будиночку, обмінюючись плітками!
Але вже наступного дня вони мали піти в гості — на сніданок до знайомих Доллі. Спершу товариство, як було домовлено, збиралося в одному з барів на Круазетт попити коктейль. День видався чудовий — ясний, теплий, сонячний. Коли вони вийшли з машини, Доллі затрималася на кілька хвилин, щоб сказати шоферові, коли він має приїхати за ними. Джулія чекала її. І раптом серце її підстрибнуло в грудях, бо вона побачила, що до неї наближається отой іспанець, попідруч з якоюсь жінкою й ведучи за руку маленьку дівчинку. Джулія не встигла відвернутися. В цю мить Доллі підійшла до неї — вони мали перетнути пішохід. Іспанець порівнявся з ними, глянув на Джулію як на абсолютно незнайому людину й пішов далі, жваво розмовляючи із своєю супутницею. І Джулія збагнула, що, так само як вона, він зовсім не бажає, щоб вони зустрічалися. Жінка і дитина були, очевидно, його дружиною й дочкою, і в Канн він приїхав, щоб провести з ними свята. Вона відчула величезне полегшення. Тепер вона могла розважатися, нікого й нічого не боячись. Йдучи разом з Доллі до бару, Джулія вже думала про зовсім інше — про те, які все ж таки огидні істоти ці чоловіки. Їм не можна довіряти ні на секунду. Ну, справді, чи не ганебно це, що чоловік, який має таку чарівну дружину й таку гарненьку доньку, кидається в поїзді на першу-ліпшу жінку? Ні, ці чоловіки просто не знають, що таке порядність, вони абсолютно позбавлені її…
Та з часом обурення Джулії слабшало, і вона дедалі частіше згадувала про свою пригоду з єдиним почуттям — приємності. Зрештою, це була таки приємна історія. Іноді, даючи волю уяві, вона перебирала в пам’яті подробиці тієї незвичайної ночі. Цей іспанець був чудовий коханець. Їй буде що згадати, коли стане старенькою. І найбільше враження на неї справила тоді його борода, її охопило дивне почуття, коли він торкнувся нею її обличчя і коли вона вдихнула той трохи затхлий запах, водночас відразливий і напрочуд збудливий.
І згодом ще довго-довго її хвилювали бородаті чоловіки, і вона відчувала, що коли б хтось з них почав упадати коло неї, вона просто неспроможна була б відмовити йому. Та бороди на той час стали вже рідкістю — на її щастя, бо щоразу, помічаючи бородате обличчя, вона починала тремтіти — і жоден бородань не підступався до неї з любовними пропозиціями. Їй дуже кортіло дізнатися, хто ж він такий, цей іспанець. За день чи два після зустрічі на вулиці вона побачила його ще раз у казино — він грав у карти — і запитала кількох своїх знайомих, чи вони знають його. Але його ніхто не знав, і він так і залишився в її пам’яті — і в душі — без імені. Дивний збіг обставин! Вона не знала також імені хлопця, який так несподівано повівся з нею сьогодні… Це видалося їй комічним.
«Якби я наперед знала, що вони поведуться так вільно зі мною, я б попросила в них принаймні візитні картки».
З цією думкою вона поринула в щасливий сон.
XIII
Минуло кілька днів. Якось уранці, коли Джулія читала в ліжку п’єсу, їй подзвонили з першого поверху й запитали, чи відповість вона по телефону містеру Феннелу. Це ім’я нічого не говорило їй, і вона вже хотіла була сказати «ні», та раптом їй спало на думку, що це, можливо, той юнак. Зацікавлена, вона попросила, щоб їх з’єднали, і одразу ж упізнала його голос.
— Ви обіцяли, що подзвоните, — сказав він. — Мені набридло чекати, і я вирішив подзвонити сам.
— Останнім часом я страшенно зайнята.
— Коли я зможу вас побачити?
— Як тільки випаде вільна хвилинка.
— Може, сьогодні по обіді?
— Ні, сьогодні в мене денна вистава.
— То приходьте після неї на чашку чаю.
Джулія всміхнулася: «Ні, юний друже, вдруге ти мене вже не обдуриш».
— Не можу, — відповіла вона. — Між денною й вечірньою виставами я завжди відпочиваю в своїй убиральні.
— А можна мені прийти до вас у перерві між виставами?
Джулія на мить завагалась. Може, й справді варто, щоб він прийшов туди? Іві весь час буде десь поруч, а о сьомій прийде міс Філліпс, отже, він собі нічого не зможе дозволити, а вона матиме нагоду сказати йому, — дуже чемно й люб’язно, бо, зрештою, хлопець він дуже милий, але разом з тим цілком твердо, — нехай він не розраховує на продовження недавньої пригоди. Буквально в кількох словах Джулія пояснить йому: те, що було минулого разу, абсолютно несерйозно і навіть абсурдно, тому вона була б йому дуже вдячна, якби він про це забув.
— Гаразд. Приходьте о пів на шосту, і я почастую вас чаєм.
Найбільшою розрадою для Джулії в її неспокійному житті були ті три години, які вона проводила в своїй убиральні між денною й вечірньою виставами. Інші актори йшли додому; залишалася тільки Іві, завжди готова до її послуг, та сторож
