Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн

Дихай глибоко, зберігай спокій, протримайся до кінця вечері.

— Раз ти так кажеш.

— Саме так і кажу.

— Панянки, годі вам. — Ралф усміхається, але вираз у нього стурбований, він знає, що Моллі сердиться. Він завжди знаходить причини: «Вона тебе дражнить», коли Діна, приміром, протягує: «О, плем’я сказало своє слово» після того, як Моллі висловлює свою думку. «Тобі не варто сприймати себе так серйозно, крихітко, — відповіла Діна, коли Моллі попросила її більше так не казати. — Якщо не навчишся сміятися з себе, тобі буде несолодко».

Отож Моллі викривляє м’язи обличчя в усмішку, бере свою тарілку і дякує Діні за вечерю. Вона бреше, що має багато домашніх завдань, а Ралф обіцяє навести лад на кухні. Діна говорить, що саме час для гівняних телепередач.

— «Домогосподарки Спрюс-Гарбора», — каже Ралф. — І коли вже ми їх побачимо?

— Може, Террі Ґаллант могла б узяти участь. Показали б її фотографію з альбому, з тіарою, а тоді як вона миє підлогу. Я б на таке точно подивилася!

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Упродовж останніх кількох тижнів на заняттях з американської історії Моллі та її однокласники вивчали індіанців вабанакі, конфедерацію п’яти племен, що послуговуються алгонкінськими мовами, зокрема пенобскотів, які живуть уздовж Північноатлантичного узбережжя. Мен, за словами містера Ріда, — це єдиний штат у всій країні, де в школах обов’язкове вивчення культури й історії індіанців. Вони читали індіанські байки та контраверсійні сучасні інтерпретації, а також з’їздили на екскурсію в музей Роберта Аббе, музей індіанських артефактів, що у Бар-Гарборі, і тепер мають скласти науково-дослідну доповідь, за яку отримають третину балів за семестр.

Для виконання цієї роботи треба дослідити поняття «переправлення волоком». У далекому минулому індіанці вабанакі мали переносити свої каное та решту майна через сушу від однієї водойми до іншої, тож мусили зважувати, які з речей брати з собою, а які залишити. Вони навчилися мандрувати неперевантаженими. Містер Рід каже учням, що ті мають узяти в когось інтерв’ю — в когось із батьків чи дідуся або бабусі — про особистий досвід мандрування, про момент у житті, коли їм довелося відбути подорож, буквальну чи метафоричну. Треба буде скористатися магнітофоном і записати, як він каже, «усну оповідь», ставлячи вибраній людині питання, а потім транскрибувати відповіді й записати все в хронологічному порядку, щоб вийшла розповідь. Аркуш із завданням містить такі питання: «Що ви вирішили взяти з собою на нове місце?», «Що вам довелося залишити?», «Які висновки ви зробили для себе стосовно того, що є важливим?»

Моллі до вподоби ідея цього проекту, але їй не хочеться інтерв’ювати Ралфа чи — Боже борони — Діну.

Джека? Надто молодий?

Террі? Вона навідріз відмовиться.

Соціальну працівницю, Лорі? Пфе, ні.

Отож залишається лише Вівіан. Моллі по дрібочці дізналася дещо про неї: що її вдочерили, що вона виросла на Середньому Заході країни й успадкувала сімейну справу від заможних батьків, і що вони з чоловіком розширили її й врешті продали з таким зиском, що змогли на пенсії жити в маєтку в штаті Мен. А найголовніше — що вона дуже, дуже стара. Може, буде перебільшенням шукати трагічність у подорожах Вівіан — про щасливе, стабільне життя не буває цікавих оповідок, хіба ні? Але у багатих є свої негаразди, принаймні так Моллі казали. І її завданням буде ці проблеми виявити. Якщо, звісно, їй вдасться вмовити Вівіан на інтерв’ю.

Дитячі спогади самої Моллі — мізерні й уривчасті. Вона пам’ятає, що телевізор у вітальні ніколи не вимикався, що в їхньому трейлері стояв запах сигаретного диму, котячого лотка та плісняви. Вона пам’ятає, як мама лежала на дивані й курила сигарети одну за одною в кімнаті з заштореними вікнами, перш ніж піти на роботу в магазин. Вона пам’ятає, як розшукувала їжу — холодні сосиски чи тост, — коли мами не було вдома, а іноді й коли була. Вона пам’ятає велетенську калюжу розталого снігу просто від дверима трейлера, таку велику, що доводилося її перестрибувати з горішньої сходинки, щоб дістатися до сухого.

А є й інші, кращі спогади: як вона смажила з батьком яєчню, перевертаючи її великою чорною пластиковою лопаткою. «Не поспішай, Моллі Мелесіз, — казав батько. — Легенько. Інакше розбризкаєш олію». Як ходила на Великдень до церкви Святої Анни й вибирала розквітлий крокус у зеленому пластиковому горщику, вкритому фольгою, срібною з одного боку і яскраво-жовтою — з другого. Кожного Великодня вони з мамою саджали ці крокуси біля паркана, і незабаром їх уже була ціла галявина, білих, бордових і рожевих. Вони виростали щороку з голої квітневої землі, наче завдяки магії.

Вона пам’ятає, як вчилася в третьому класі у школі на Індіан-Айленді, де дізналася, що назва племені пенобскот походить від назви регіону Панавапскек, що означає «місце, де розкинулися камені», біля гирла племінної річки, просто там, де вона тепер живе. І що «вабанакі» означає «земля світанку», що ці племена живуть у регіоні, де зорі з’являються найпершими на всій землі США. Що люди племені пенобскот жили на території, яка стала штатом Мен, упродовж одинадцяти тисяч років, переїжджаючи залежно від сезону, шукаючи їжі. Вони заманювали в пастки й полювали на лосів, оленів карибу, видр і бобрів; ловили рибу, молюсків та мідій. Індіан-Айленд, просто над водоспадом, став їхнім місцем зустрічі.

Моллі дізналася, що деякі індіанські слова стали частиною американської англійської, такі як лось, пекан та кабачок. Що пенобскоти жили у вігвамах, а не юртах, що вони робили каное з кори однієї білокорої берези, знятої так, щоб не убити дерево. Що пенобскоти й досі роблять кошики з березової кори, трави, чорного ясена — матеріалу, який росте на болотах Мену, і під керівництвом учителя Моллі навіть зробила собі маленького кошика.

Вона знає, що її назвали на честь Моллі Мелесіз, знаменитої індіанки з племені пенобскот, що народилася за рік до того, як Америка проголосила свою незалежність від Англії. Моллі Мелесіз прожила понад дев’яносто років, то їдучи, то повертаючись на Індіан-Айленд, і, подейкували, мала m`teoulin, силу, яку Великий Дух дає небагатьом заради загального добра. Ті, хто мають цю силу, казав її батько, можуть розгадувати сни, відганяти хворобу чи смерть, повідомляти мисливців, де знайти здобич, і посилати духів-помічників шкодити ворогам.

Але вона тільки цього року дізналася, на занятті у містера Ріда, що в 1600-х на східному узбережжі жило понад тридцять тисяч індіанців вабанакі і що дев’яносто відсотків їх вимерло до 1620 року, переважно в результаті контактів з колоністами, які привезли іноземні хвороби й алкоголь, виснажили ресурси й воювали з племенами за контроль над землею. Вона не знала, що індіанські жінки мали більше влади й авторитету, ніж білі, — деталь, яку