Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн
— Заходьте, діти. Дотримуйтеся звичайного порядку, як завжди. — У неї високий, дзвінкий голос. — Доброго ранку, Майкле… Берто… Дарлін, — каже вона, називаючи кожного учня на ім’я. Коли до неї підходжу я, вона каже: — Я ще з тобою не знайома, але мені сказали, що ти мала прийти. Мене звати міс Ларсен. А ти, напевно…
Я кажу «Ніїв» у той самий час, коли вона каже «Дороті». Побачивши вираз мого обличчя, вона мовить:
— Я помилилася? Чи в тебе є прізвисько?
— Ні, мем. Просто… — Я відчуваю, як мої щоки паленіють.
— Що таке?
— Мене називали Ніїв. Іноді я забуваю, як мене звати. Там, де я тепер живу, ніхто до мене на ім’я не звертається.
— Що ж, я можу називати тебе Ніїв, якщо хочеш.
— Та ні, все гаразд. Хай буде Дороті.
Вона всміхається, вглядаючись у моє обличчя.
— Як скажеш. Люсі Ґрін, — звертається вона до дівчинки, що стоїть за мною. — Будь ласка, проведи Дороті до її парти.
Я іду за Люсі туди, де на стіні повно гачків, і ми вішаємо свої пальта. А тоді заходимо у велику, сонячну кімнату, де пахне деревним димом і крейдою, де стоїть гасова плитка, вчительський стіл, ряди лавок і парт, на східній та південній стіні висять грифельні дошки, а над ними — плакати з абеткою та таблицею множення. Інші стіни займають великі вікна. Над головою світять електричні лампочки, а низькі полиці повні книжок.
Коли всі розсідаються, міс Ларсен смикає за кільце на шнурку й на стіні розгортається кольорова карта світу. На її прохання я підходжу до карти й показую Ірландію. Придивляючись, я знаходжу графство Голуей та навіть його центр. Села Кінвара на карті немає, але я вказую, де воно має бути — просто під Голуеєм, на зубчастій смужці західного узбережжя. Ось Нью-Йорк, а ось Чикаго. А ось Міннеаполіс. Округу Геммінгфорд теж немає на карті.
Разом зі мною в класі двадцять три учні віком від шести до шістнадцяти років. Більшість дітей живуть на самих фермах або деінде за містом і починають вчитися читати й писати в різному віці. Від нас усіх смердить, а найгірше — від старших, які вже досягнули зрілості. Міс Ларсен каже мені, що в туалеті всередині є стосик ганчірок, кілька брусків мила та коробка соди, на випадок, якщо треба освіжитися.
Коли міс Ларсен говорить до мене, вона нахиляється й дивиться мені в очі. Коли ставить питання, то чекає, доки я відповім. Від неї пахне лимоном і ваніллю. І вона ставиться до мене так, наче я розумна. Визначивши рівень мого вміння читати, вона дає мені книжку з полиці біля свого столу, томик у твердій обкладинці, повний маленьких чорних літер, без малюнків, «Енн із Зелених Дахів», і каже, що спитає моєї думки, коли дочитаю.
Можна подумати, що з усіма цими дітьми в класі стоятиме галас, але міс Ларсен рідко підвищує голос. Водій, містер Пост, рубає дрова, підтримує вогонь у печі, змітає листя з доріжки, ремонтує вантажівку. Він також викладає математику до геометрії, якої, за його словами, так і не вивчив, бо того року налетіла сарана і він був потрібен на фермі.
На перерві Люсі запрошує мене пограти з рештою дівчат — у м’яча, у лови, поводити танок.
Коли я злізаю з вантажівки о 4:30 і попереду в мене довга дорога до хатини, я туди не поспішаю.
Такої їжі, якою харчується ця сім’я, я ще ніколи не їла. Містер Ґрот іде з дому на світанку з рушницею й вудкою і приносить білок, диких індиків, вусату рибу, а коли-не-коли — білохвостих оленів. Він повертається далеко за полудень, замащений сосновою смолою. Він упольовує переважно рудих білок, але вони не такі смачні, як більші лисячі чи сірі білки, яких він називає пухнастими хвостами. Лисячі білки такі великі, що деякі з них схожі на рудих котів. Вони тріскочуть і свистять, а містер Ґрот виманює їх, стукаючи монетою об монету, бо цей звук скидається на їхнє тріскотіння. На сірих білках найбільше м’яса, каже він мені, але в лісі їх найскладніше помітити. Коли зляться або лякаються, вони починають різко цокати, і саме так він їх знаходить.
Містер Ґрот знімає шкіру й патрає дичину кількома вправними рухами, а тоді вручає мені крихітні серця й печінки, кусні яскраво-червоного м’яса. Я вмію тільки варити капусту й баранину, кажу я йому, а він відповідає, що різниця не така вже й велика. Він показує мені, як готувати рагу: суміш нарізаного дрібними шматочками м’яса, цибулі та овочів, із гірчицею, імбиром та оцтом. Спочатку треба обсмажити м’ясо на тваринному жирі за високої температури, а тоді додати картоплю, овочі й решту складників. «Це просто всяка всячина, — каже він. — Що під руку потрапило».
Спочатку мене лякають огидні вительбушені білки, червоні й м’язисті, наче людські тіла без шкіри в підручнику міс Ларсен. Але голод притлумлює приступи нудоти. Незабаром рагу з білки вже цілком смакує.
Надворі, за хатиною — скромний городик, на якому навіть тепер, у середині квітня, своєї черги чекають невикопані коренеплоди — приморожена картопля і ямс, товстошкіра морква й ріпа. Містер Ґрот приводить мене туди, дає кирку й учить викопувати їх із землі, а тоді відмивати водою з помпи. Але земля ще не зовсім розмерзлася й овочі важко діставати. Ми удвох витрачаємо близько чотирьох годин на копання на холоді, видобуваючи ці жорсткі перестиглі овочі, посаджені минулого літа, аж доки не назбируємо криву й бридку купу. Діти то виходять, то заходять усередину, сідають і спостерігають за нами крізь кухонне вікно. Я дуже рада мати свої рукавички без пальців.
Містер Ґрот показує, як вирощує дикий рис у потічку й збирає зерно. Цей рис брунатний і пряний. Він планує посадити насіння наприкінці літа, щоб наступного року зібрати врожай. Це однорічні рослини, себто восени вони помирають. Зерно, що осипається восени, пускає коріння навесні під водою, а тоді над її поверхнею виростає пагін. Стебла схожі на високу траву, що колишеться серед хвиль.
Улітку, за його словами, він вирощує трави на клаптику землі за хатиною — м’яту, розмарин та чебрець — і сушить їх в’язочками у сараї. Навіть тепер на кухні стоїть горщичок з лавандою. В убогій кімнаті він має дивний
