Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

Востаннє затягшися зі своєї люльки, Квіквег скінчив оповідати, обняв мене, притулився чолом до мого чола, а тоді, погасивши світло, ми розкотились у різні боки — один праворуч, а другий ліворуч — і дуже скоро поснули.

13

ТАЧКА

Другого ранку, в понеділок, я спекався засушеної голови, віддавши її перукареві на манекен для перук, і розплатився в заїзді за себе й за товариша, скориставшася, щоправда, товаришевими грішми. Глузливого хазяїна заїзду, як і його постояльців, надзвичайно потішала несподівана дружба, яка виникла між мною і Квіквегом, та ще й після того, як химерні балачки про дикуна, що їх наплів мені Пітер Гробб, спочатку вселили в мене такий страх перед тою самою людиною, з якою я тепер здружився.

Ми позичили тачку, поскладали на неї свої пожитки — мою вбогу подорожню торбину і Квіквегову матроську торбу та гамак — і подалися на «Мох» — невеличку поштову шхуну з Нентакіту, що стояла біля причалу. Дорогою всі перехожі витріщались на нас — не стільки на Квіквега, бо вони вже звикли бачити на вулицях свого міста таких дикунів, скільки на те, що ми з ним ідемо разом отак по-приятельському. Але ми ні на кого не зважали, а котили по черзі свою тачку. Квіквег час від часу ще й зупинявся поправити піхви на вістрі свого гарпуна. Я спитав його, нащо він забирає з собою на берег такий незручний предмет: хіба на китобійних суднах нема своїх гарпунів? На це він відповів мені в такому дусі, що, мовляв, загалом я маю рацію, але він дуже любить свій власний гарпун, бо той гарпун зроблений з надійної криці, випробуваний у багатьох смертельних сутичках і добре знайомий із серцями китів. Одне слово, так само як на селі багато женців і косарів виходять на фермерові поля з власними серпами та косами, хоч ніхто їх до того не зобов’язує, отак і Квіквег зі своїх особистих міркувань віддавав перевагу власному гарпунові.

Забравши в мене з рук голобельки, мій приятель розповів мені кумедну історію про те, як він уперше зроду побачив тачку. Це сталось у Сег-Гарборі. Скільки я зрозумів, господарі його судна позичили йому тачку відвезти до нічліжного дому важку скриню. Квіквег нічим не виказав, що ця річ зовсім не знайома йому, хоч насправді й уявлення не мав, що з нею робити; він поклав скриню на тачку, прив’язав її, а потім завдав тачку на плечі й поніс причалом до берега. «Ну що ти, Квіквегу, — сказав я. — Невже не можна було здогадатися? Ото, мабуть, сміялися з тебе!»

Тоді він розповів мені ще одну історію. На його рідному острові Коковоко на весільних бенкетах виціджують запашне молочко з кокосових горіхів у великі розмальовані посудини з гарбуза — такі, як у нас чаші для пуншу, — і ця чаша завжди буває головною окрасою плетеної мати, на якій розкладено наїдки. І ось одного разу на Коковоко завітав пишний торговельний корабель, і його капітана — дуже, з усього видно було, достойного й церемонного добродія, принаймні як на суднового шкіпера, — запросили на весілля Квіквегової сестри — вродливої юної принцеси, якій щойно виповнилося десять років. Отож, коли всі весільні гості зібралися в бамбуковій хатині молодої, той капітан входить і, оскільки йому було призначене почесне місце, сідає перед самою чашею, між верховним жерцем і його величністю — Квіквеговим батьком. Проказали подячну молитву — так, так, бо ці люди моляться перед їжею, як і ми, тільки, пояснив Квіквег, вони не дивляться, як ми, в свої тарілки, а по-качиному зводять погляди вгору, до Великого Давальця всіх бенкетів; проказали, отже, подячну молитву, і верховний жрець розпочинає бенкет прадавнім острівним обрядом: занурює свої священні пальці в чашу і освячує тим напій, перше ніж чаша піде по колу. А гість, пам’ятаючи, що його посаджено зразу за верховним жерцем, і вважаючи, що він, капітан корабля, має безперечну першість перед якимсь там острівним царком, та ще й у власному домі того царка, — гість, кажу, помітивши той обряд, спокійнісінько споліскує в чаші пальці. Мабуть, він вирішив, що то миска для миття рук. «Ну, як ти гадай тепер? — спитав Квіквег. — Чи не смійся тоді наші люди?»

Нарешті, заплативши за переїзд і примістивши безпечно наші речі, ми стали на палубі шхуни. Піднявши вітрила, вона рушила річкою Екашніт до моря. З одного боку терасами піднімались на гору вулиці Нью-Бедфорда, а вкриті намороззю дерева на них яскріли в ясному, холодному повітрі. На причалах громадилися цілі монблани барил, і китобійні судна, ці блукачі по всьому світі, стояли коло причалів борт при борті, тихі й нарешті безпечно пришвартовані; а з інших суден долітав стукіт теслярських та бондарських сокир, чувся тріск вогню в ковальських горнах і під казанами зі смолою, засвідчуючи, що там уже готуються до нового рейсу; що після закінчення одного тривалого, сповненого небезпек плавання зразу починається друге, а як скінчиться друге — почнеться третє, і так далі на віки вічні. Отакі всі наші зусилля, на цій землі: вони не мають кінця, не дозволяють перепочинку.

Коли ми випливли на широкий простір, нас підхопив свіжіший вітер; невеличкий «Мох» спінював форштевнем воду, наче гарячий молодий жеребчик, що пирхає піною. Як жадібно вдихав я це різке повітря! З якою погордою згадував про порозгороджувану землю, про той битий шлях, усіяний слідами рабських підошов та копит; як захоплювався великодушністю моря, що нікому не дозволяє залишати на ньому сліди!

Поряд зі мною й Квіквег, здавалося, пив з того самого джерела і хмелів, як я. Його темні ніздрі роздималися, він вискалював підпиляні, загострені зуби. Ми летіли, і «Мох», випливши в море, почав віддавати шану вітрові: вклонявся йому, бив чолом до самої води, мов невільник перед султаном. Нахилившись на борт, шхуна боком мчала вперед; кожна снасть аж гула, ніби телеграфний дріт, а дві високі щогли вигинались, наче бамбук в Індії під час тайфуну. Ми стояли на носі шхуни, коло бушприта, який раз у раз схилявся до води, і нас так захопило це видовище, що ми довго не помічали глузливих поглядів інших пасажирів. Тих нечем дивувало, що двоє таких різних людей зуміли так подружити: немовби білий чоловік чимось кращий від побіленого негра. Та серед них було кілька неотесаних селюків, таких уже зелених, ніби вони вискочили з самого осереддя й джерела всякої зелені. Один з тих жовтодзьобів узявся перекривляти