Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська
Не все таємне стає явним. І це явно не таємне.
Гер Ґізель не належав до тих заможних бауерів, що мали багато землі. Та у війни свої закони. Кожен мусив працювати на фронт. Пшеницю, кукурудзу, ріпак, цибулю – усе, що збирали на полі, відразу відправляли на станцію. Перевезенням займався Борис. У ці дні він готував із гером Ґізелем відправки. За дотримання закону всім бауерам давали борошно, олію, лляні рушники та всяку всячину. Родині Ґізеля теж.
Та в бауерів біди не було. Бо навіть вони, законослухняні німці, знали, як обійти закон і перехитрити державу. «Якщо в когось велика сім’я, то можна дві свині колоти, а якщо невеличка, то лише одну. Решту живності мусиш віддати державі», – казала пані Інґрід. Гер Ґізель колов одну свиню офіційно, а другу – таємно. То їм на цілий рік і вистачало.
Ганна знала, коли бауер готується різати таємну свиню. Тоді ніхто ні про що не мав здогадатися, бо від поліції не відіб’єшся. Сусіди – це теж добродушний народ: рідна держава – святая святих. Коли її хтось обдурить, того доконечно слід видати поліції.
Одного разу бауер уже мав проблеми, коли до нього навідалася поліція з начебто вибірковим контролем. Це було відразу на наступний день після того, як таємна свиня вже стала ковбасою. Дякувати Богові, гер Ґізель знав, як за ніч можна обернути свиняче м’ясо на ковбасу й консерви, а кістки запакувати в глиняні горщики й залити окропом (на цілий рік закваска для зупи). Ганна поки на власні очі не переконалася, то грішним ділом аж дотепер думала, що німці ковбасу з людей роблять. Ото пропаганда!
«Дорогі приятелі-сусіди» були, мабуть, дуже розчаровані. Гер Ґізель зітхнув із полегшенням, витираючи лоба: «Справжня німецька пильність! Нічого не скажеш!» Ганні таке переповідав Борис. Насправді вона не знала, як добре Борис володіє німецькою. Чи, може, трохи прибріхує? Сама Ганна вже трохи тямила німецьку й могла порозумітися з кожним.
Гер Ґізель скидав м’ясо з таємної свині у велику балію. Борис знався на всій цій процедурі, і бауер завжди нахвалював його. Він раз по раз відкраював іще теплий шматок обсмаленої шкіри, опускався на дзиґлик і наминав. Гер Ґізель ніколи не складав йому компанії, бо не любив їсти шкіру. Зате дожидав, поки фрау Інґрід зготує йому хліб зі свіженьким фаршем.
Поки чоловіки давали собі раду зі свининою, фрау Інґрід займалася дітьми. Стукіт у двері був такий несподіваний, що фрау аж підстрибнула на стільці. Вона довго дивилася у дверне вічко, не наміряючись відчиняти. Була б так і зробила, якби не Йоганнес, її наймолодший син. Той щодуху побіг за мамою й ще з коридору зарепетував:
– Wer ist da?[83]
На порозі стояла Параска.
– Що вам треба? – запитала фрау Інґрід німецькою.
– Ганна, – відповіла Параска. – Ганна Величко. Моя сестра, – продовжила по-німецьки.
– Anna ist nicht da![84] – стала фрау на порозі, не пускаючи Параску.
– Анна! Анна! – гасав коридором Йоганнес, не знаючи, у чому річ.
– Anna ist nicht da! – ще раз бовкнула фрау Інґрід і зачинила двері.
Ганна стояла на сходах і не вірила сама собі.
– Чому ви не пустили до мене Параску? – застрягали в грудях слова.
– Ти мала сказати, що вона прийде, – відтяла фрау й зникла за кухонними дверима.
«Мала сказати! Але то моя сестра!» Ганна вже трохи знала німецькі порядки й розуміла, що в німців незвично ходити в гості без попередження. Та жаль накотився їй на очі: вона так давно не бачила Параски.
Дівчина втекла у свою кімнату й замкнула за собою двері. Вона зробила це так гучно, що фрау Інґрід не могла не почути. «Ауслєндерам ніколи не вгодиш», – чувся обурливий коментар з-за дверей.
Фрау Інґрід постукала у двері. Ганна не відмикала.
– Анна! – узялася тормосити двері бауерка. – Аnna! Mach auf![85]
Ганна застромила голову під подушку, затулила вуха долонями й не відчиняла. Її мокре обличчя не хотіло відслонюватися від подушки й не мало бажання виказувати тут жодному іншому обличчю свої жалі. Не хотіло й не могло.
Який жахливий був день! Ганна вже добру годину-дві бовваніла біля вікна й не збиралася виходити до фрау Інґрід. Вона дивилася то на вулицю, то на перехожих: хтось
