Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська
Ганна знітилася, забувши, що вислизнула в кімнату, щоб глипнути на себе в люстерко. Вона поправила однією рукою кучері й стала коло нічного столика.
– Як не маєш більше ніц до роботи, ну то сідай, – мовив Борис. Він поставив на нічний столик горнятка й сів на ліжко.
Ганна несміливо сіла на крайчик ліжка, поправляючи на блузці мереживо. Далі поправила спідницю, виклала півколом фалди, узяла до рук горня й пригубила чаю. Він пахнув літом і вишнями. Борис підвівся, підійшов до дверей і перекрутив у замку ключ.
– Твій робочий час скінчивси. У нас нині свято, – шепнув їй на вухо й сів поруч. Він узяв із рук Ганни горнятко, поставив на нічний столик і прихилився до неї. – Ти пахнеш вишнями. Добрими спілими вишнями, які треба їсти. Класти на язик і їсти, чуєш? – прошепотів, присуваючись іще ближче до Ганни.
Останні слова Борис шепотів так повільно, що Ганна відчула їх аж під грудьми, нижче грудей, ще нижче. Ледь відсахнулася. Він палахкотів, як піч. Не спам’яталась, як Борисові вуста затулили їй подих, як вони опустилися до її шиї. Ганна спробувала визволитися, але Борисові руки не відпускали її. Вона не стямилась, як його пальці розщепнули ґудзички на її новенькій блузці, як гарячі губи торкнулися крайчика бюстгальтера, як нетерпляча чоловіча рука сповзла її тілом і взялася вивільняти з петельки ґудзик на її шовковій спідничці. Ґудзик не піддавався. Рука ковзнула ще нижче, відтак піднялася догори по колінах, по стегнах, ще вище, ще… Ганна чула глибоке чоловіче дихання, розуміла, як слабнуть її руки, ноги, усе тіло, прочувала, як важке чоловіче тіло притискало її до ліжка чимраз тісніше… Вона чимраз ближче вслухалася в його дихання, його нетерплячість, його міць… Іще ближче, ще, ще… Вона відчувала його в собі…
Місяць присвічував на подушку, на золоті кучері Ганниної нової завивки, на вологі губи й оголені груди, зім’яту шовкову спідницю. Поруч іще гаряче, але вже знеможене Борисове тіло. Його пальці повільно перебирали Ганнине волосся. А вуста мовчали. Чути було лише цокання годинника на стіні. Ганна не знала, скільки вже збігло часу. Дивилася кудись поперед себе, хоча не бачила нічого, навіть стелі, куди приклеївся її погляд.
– Ми ще ніколи не ходили разом до міста. Хочеш піти? – запитав Борис.
– А як фрау Інґрід взнає?
– Не взнає! – заспокоїв Ганну Борис. – Я ще не пам’ятаю, аби ґазди верталиси борше, ніж о дванадцятій.
Вони йшли по вулиці й трималися за руки. Що їм світ навколо, коли вони щасливі – та й усе! Остарбайтери також мають право на щастя. Ганна світилася. Тепле весняне повітря ще не цілком прохололо, але вже не було таке м’яке, як удень. Дівчина відчула, що холод пробирається їй під одяг.
– Притулиси до мене ближче – стане тепліше, – прошепотів Борис і пригорнув її до себе. Він бачив, як світилися в сяйві місяця її зелені очі, як розвівалося по плечах волосся. Це були очі, що не відпускали його. Це були кучері, які він хотів би гладити щодня. Він повертався думками до сьогоднішнього вечора, до кімнати, до Ганниного тіла. Його знову манило туди. Він би й зараз підхопив Ганну на руки, поніс до її кімнати, поклав би на її ложе й до самісінького ранку не відпускав би зі своїх обіймів. Навіть тоді, коли б прийшла фрау Інґрід. «Яка ти файна!» – прошепотів знову Борис і ще міцніше пригорнув до себе Ганну.
– Не змерзла? – тепло глянув на неї.
– Уже нє.
Ганна повільно вдихала вечірню прохолоду й свіжість щастя. Зорі були на диво яскраві й великі. Хотілося вдивлятися в них аж до ранку. Мріялося безустанно дивитися на цей Великий і Малий Віз, що мав би взяти їх у свою зоряну подорож до дверей щастя, за якими приготовлена для них обох світла доля. Вона, Ганна, тримаючись за Борисову руку, уже мчала на ось цім Маленькім зорянім Возику, заглядаючи згори на це нове для неї місто, на цю вечірню освітлену вулицю, на це тепле новонароджене щастя.
Велика крислата липа ще тільки зазубрила своє перше листя. Пахло відкритими бруньками, вологою корою й медом. На лавку насипалося липких брунькових лусочок. Борис однією рукою згорнув луски й кілька разів дмухнув на лавку. Це була якась химерна ідилія: чуже місто, невідомість, затишок і повний місяць, як мамина паляниця, і ця прохолодна дерев’яна лавка під липою. Такою ж липою, як біля її хати. Цей останній день квітня, теплий, як травневий. У Німеччині в цей час завжди тепліше, ніж в Україні. І сьогодні таки тепліше! Ганна схилила Борисові на плече голову й міцно заплющила свої щасливі зелені очі.
«Най би так було все!» – подумала й усміхнулася.
Вона підвелася з лавки, витягла над головою руки й граційно ставала на пальчики, наче була кульбабкою. Нова шовкова спідниця широко розвіялася легкою парасолькою навколо її струнких ніг. Білі пасма волосся спадали на чоло, на плечі. Очі блищали в сяйві місяця. І якби щастя можна було виміряти пригорщами, то воно точно б не вмістилося ні в її, ні в Борисові великі долоні. Сьогодні в ній, Ганні, зачалося і народилося щастя!
– Яка ти файна, – обійняв її Борис. – Ходи, заки наші ґазди не вернулиси.
Після того випадку фрау Інґрід розмовляла з Ганною лише крізь зуби. Та завжди любила
