Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська
Вона стояла перед дверима й не дихала. Раптом почула, як скрипить ключ у замку. На порозі з’явилася росла ясноволоса жінка з блідо-голубими очима, маленьким витонченим носиком і тоненькими білими бровами. Біля її ніг висунулася білява дитяча голівка з широко розплющеними прискіпливими очима. Жінка всміхнулася, ширше прочинила двері й узяла дитину на руки. Ганні розвиднився світ. Вона з полегкістю зітхнула й ступила до чужої господи.
Жінка щось зашваркотіла по-своєму, але Ганна не зрозуміла ні слова. На мигах німець показав Ганні, де вона може помити руки, і відчинив двері до ванної кімнати. Дівчина спинилася на порозі. Звідки ж вона знала, де і як німці миють руки і як у них може виглядати ванна кімната. У них, у селі, руки мили водою з цинівки, а для купання клали в суботу посеред хатчини бляшану балію, черпали в неї з коцьолка[71] воду, по черзі залазили в неї й так милися. Жінка помітила Ганнину несміливість, показала на кран, відкрутила його й подала мило. Далі знову щось прошваркотіла, та вочевидь згадала, що Ганна нічого не розуміє. Вона показала на ванну з водою, рушник і купку охайно поскладаного чепурного одягу. Ганна второпала, що має передусім вимитися. Ось лише чи той одяг справді покладений для неї, вона так і не збагнула.
Вона сиділа в білій купелі, підібгавши під себе ноги, і повільно окидала оком то білу шафу, то дбайливо прибиті фігурні гачки, то чистенькі рушники, то біленьку поличку, пуделка з милом і з казна-чим низенькі пляшечки, дерев’яний гребінець із широкими кленцами[72] біля великого люстра. Ганна не могла приміряти цей дивний новий світ до свого світу, бо такого вона зроду не бачила. Як довго тут можна бути? Може, ґазди дивляться на дзиґарок,[73] і їй треба вже бути там? Дівчина боязко вилізла з ванни й ще раз оглянулася. Вода стікала на долівку. «Може, фрау хотіла сказати, що то її рушник і до нього не можна торкатися», – подумала Ганна й не торкнулася. Може, і миделко не можна було брати, а вона, Ганна, намочила його, навіть змилила трохи? О Боже! Тепер Ганнине лице ще більше змокріло. А якщо ця вода у ванні також була наготовлена для фрау або для її чоловіка чи дітей? А тут ще й Ганна нахляпала на підлогу! Куди їй вилити тепер цю воду? Чим витерти те, що вихлюпнулося поза ванну? Ганна обернулася й мимохіть зачепила рушник. Той упав на долівку й трохи змочився. Ще тільки цього бракувало! Ганна поквапом підняла його, поклала на стілець, натягла на себе все те, у чому приїхала, ухопила в руку свій мокрий кабат, тихенько натиснула на клямку й висунула в коридор голову.
«Попробуй тепер найти свою торбу. Де я її лишила?» – подумала Ганна.
Ледь чутно, як кицька, дівчина на пальчиках вислизнула з лазнички й торкнулася дверей, що навпроти. Ті відхилилися, і вона збагнула, що потрапила не туди. Поквапно ступила крок назад. У голові все перевернулося. Вода з її волосся крапала на долівку, залишаючи за собою мокрий слід. Ганна присіла, щоб витерти його кабатом. Раптом позаду себе запримітила маленьку біляву голівку з великими голубими очима, що уважно стежили за нею. Ганна озирнулася. Дитячий крик мала б почути й сусідня вулиця. Ганна вже почала дзвонити зубами. Вона спробувала мигцем підняти з підлоги свій кабат. Із-за дверей виріс сам господар. Її ноги задилькотіли ще дужче. Спробуй поясни цьому панові, що ти не хотіла перелякати дитину, що не планувала чигати цими коридорами, що майже з переляку кинула на долівку мокрий кабат (про мокрі сліди від волосся він не мусить знати) і що просто хотіла знайти свої речі. Але як?!
Ганна дриґотливими руками схопила з долівки кабат, притисла до себе й намалювала пальцями в повітрі квадрат. Німець зник за дверима й за мить стояв перед Ганною з її торбою в руках. Дівчина притисла до себе торбу, полегшено зітхнула й оглянулася. Німець зрозумів, що Ганна знову хоче до лазнички, і показав на двері. Дівчина нишком, як кицька, прослизнула за двері. Щойно двері лазнички зачинилися, Ганна швидко стягла із себе вельветову спідницю, уклякла на долівку й узялася витирати нахляпану воду. Усе! Сліди заметено! Далі витягла свій старий рушник і ще раз повитирала ним волосся. Але як же бути з рушником, який лежав на стільці? Його ж не висушиш! Хай залишається тут. Дівчина перевдяглася у свою чисту блузку й шалянову спідницю, назирком запакувала в торбу все мокре й опустилася на стілець. Отямилася від того, що хтось грюкнув у двері. Ганна підкинулася. У дверях стояла фрау, яка дивним поглядом окинула її.
Усі вмостилися за обіднім столом. Поштивий гер[74] широко розкинувся в кріслі й глянув на Ганну. Крісло біля нього було вільне.
«Це для фрау», – зміркувала дівчина.
Поруч розклалося трійко білявих дітей, десь по рокові старших одне від одного. Одне дівчина відразу впізнала. І воно впізнало її, бо прудко висолопило язика, за що батько помахав йому пальцем. Фрау поклала перед кожним на стіл по тарільчику зупи та великій довгій білій булці, помащеній чимсь червоним, і сіла біля пана. Ганна почула, як завурчав її живіт. Скільки часу вона не їла?
– Ґізель, – сказав чоловік і всміхнувся. – Ich heiße Gisel.[75]
