Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Так, так… десять. А що я? — старенький нiяково усмiхнувся. — Дякую roc-подевi милосердному: ось поховав панiматку… то пан титар прийняв мене до себе… годує й грiє, а я не можу нiчим i вiддячити йому, не можу через свою убогiсть…
— Панотче… ну й як таки отаке, — заговорив титар, увесь почервонiвши од хвилювання, — я для вас не те що, а навiть…
— Знаю, знаю, — з ласкавою усмiшкою перебив його отець Хома, — ти для мене нiчого не пошкодуєш, та тiльки не вартий я того, немiчний, убогий пастир!
— Ви не вартi? — вигукнув титар i, знiяковiвши, затнувся.
— Про це вже не вам судити, панотче, — зауважив i Залiзняк, — а нам, грiшним, що потребуємо молитов ваших. Ну, а як ти, пане титарю, — теж, видно, повдовiв?
— Осиротiв, пане полковнику, — журливо зiтхнувши, вiдповiв титар. — Зосталося ось тiльки двiйко дiток.
— Бачив, бачив: парубок хоч куди козак! Такого жаль дома держати. Чому не посилаєш сина на Запорожжя?
— Куди вже нам! Хiба пустять?
— А ти й не питай! Хе-хе! Хiба запорозькi землi од Польщi муром кам’яним одгородженi? Та вiльному птаховi й мури не стоять на перешкодi, от що! Парубок хороший, я його по дочцi твоїй признав, схожа на покiйницю матiр.
— Еге ж, усякий впiзнає.
— Красуня! — Залiзняк з усмiшкою глянув на Прiсю.
Пiд його поглядом дiвчина зовсiм знiяковiла й опустила очi.
— На горе собi, — важко зiтхнувши, вiдповiв титар.
— На горе собi? Вiдколи ж це, пане титарю, краса за горе стала вважатися?
— Вiдтодi, пане полковнику, як пани зовсiм опанували нас… Е, та що це ми, — перебив вiн себе, — такi розмови завели! Призволяйтесь, гостi любi, даруйте, немає господинi, дочка ще дитина зовсiм, а я не вмiю гаразд пригостити. Ось слив’яночка, ось варенуха, а це ось сало копчене, тараня, паляниця… Вибачайте, не звикли ви до такої їжi, та — що бог послав.
— Годi, годi, пане титарю, — перервали Залiзняк та його товаришi. — У нас руки звичнi, самi знайдуть дорогу, та й зубiв припрошувать не треба… а страва й питво — саме ласощi для нашого горла.
— Ну, а що ж ти поробляв, синку? — спитав священик.
— Я? — Залiзняк повiв бровою й вiдповiв загадково. — Та їздив же все… сiяв… у «хлiбороби» пошився… Не знаю тiльки, якi будуть «жнива». Правду кажучи, добре поливають люди землю i кров’ю, й слiзьми, можна б сподiватися добрих сходiв… Ну, поживем, побачимо. А тим часом одмовляв людей вiд поодиноких повстань, просив їх поберегти свої сили до слушного часу: та що робити, адже важко стримати того, кому до горла ножа приставили. — Залiзняк глибоко зiтхнув i додав уже iншим тоном: — А тепер ось до вас просто iз святого нашого града Києва.
— От, пане полковнику, i розкажи нам, що робиться там.
— Та що ж, панотче? Вiдомо, як у Києвi: все сяє лiпотою й благообразнiстю. Свята Лавра вся наново прикрашена. Дзвiницю таку побудували, що вершиною своєю мало хмар небесних не сягає. Був у отця архiмандрита, добре в нього: всюди лад, всюди достаток. Душа радiє, i просто подумав би, що в рай небесний попав, коли б не нашi прочани! Старцi, покалiченi ляхами, як почнуть розказувать про те, що дiється в них по селах, так од жаху волосся на головi пiдiймається. Не знаю, нащо люди мiстять пекло в серединi землi, коли воно в нас тут — у серцi України!..
— Ох, як тяжко нам, бiдолашним! — заговорив священик. — Зовсiм лишилися ми без голови; немає в нас нi митрополита, нi архiєрея, навмисне не допускають ляхи обрати їх, щоб ми заблудились усi в темрявi нiчнiй, як отара без пастуха. Звернулися ми, всi пастирi, до архiмандрита переяславського Гервасiя, щоб прийняв нас у свою єпископiю… i прийняв святий отець, не побоявся; та все ж таки далеко, через Днiпро; а до Києва близенько i своя земля… тiльки одiрвали нас…
— А що ж у вас, — спитав Залiзняк, — теж переслiдують?
— Та поки що цiєї убогої церкви нашої не чiпали, — вiдповiв батюшка, — а як уже людей мордують, то й сказати не можна!
— А хто ж у вас пан? — спитав один iз супутникiв Залiзнякових.
— Та пан-то Яблоновський, а править усiм губернатор Кшемуський.
— Кшемуський? — з подивом перепитав сивоусий козак, який супроводжував Залiзняка. — Ге, чув я давно це прiзвище!
— Еге ж, еге, знайоме щось, — докинули й обидва його товаришi.
— Старий вiн уже тепер, мабуть, — провадив сивоусий козак, спорожнивши кухоль i смачно закушуючи шматком сала з паляницею. — А рокiв двадцять п’ять тому, та, либонь, так, — то, їй-богу, звiр неситий був; певно, й серед ляхiв такого важхо було знайти. Боже, боже, чого вiн тiльки не виробляв по всiй околицi! Та ось розповiдають, — запорожець розправив свої богатирськi вуса й вiв далi. — Жив тут недалеко один наш запорозький козак. Виписався з коша, одружився, ну й зажив сiм’єю. Так на завадi стало, бач, пановi губернаторовi щастя бiдного козака; от i вигадав вiн, що козак бунтар, що навмисне оселився тут, щоб допомагати гайдамакам i бунтувати людей. Ну й вирiшив, що треба покарати його. От виждав вiн хвилину, коли козака не було дома, налетiв мов шулiка, спалив хату, жiнку виволiк
