Ольга Токарчук. Останні історії - Ольга Токарчук
Коли на мене ліг, я подумала, що маю до справи тільки з тою живою половиною. Його тіло було спритне і впевнене. Наприкінці сказав мені, що я гарна, але якось неуважно, бо не дивився на мене, тільки так, ніби треба було щось кинути у простір, поміж обліплені шпалерами стіни учительської спальні.
Коли я вернулася, Петро і дитина вже спали. Я налила в мидницю води і милася у темній кухні.
Тремтіння від огиди — звільняло від гріха. Відразу після того нестерпні уколи сорому. Не думай про це, П’ятнице, з тонкими губами, у червоній сукні. Під бляхою гаснув вогонь.
Я ходила до нього ще кілька разів і це мала бути жертва. Східний скалічений божок, непередбачуваний у своїх бажаннях, готовий на все. Я заплющувала очі, коли це відбувалося. Відвертала голову в бік подряпаної стіни, але він притягував моє обличчя до свого. Хотів, щоб я на нього дивилася. Потім я почала за ним тужити, за запахом цигарок, яким просякнув чужий ворожий мундир, за несподіванками, які несе кожен вираз його обличчя. Був живий і мертвий. Був ніжний і жорстокий. Спав зі мною, а потім засуджував людей на смерть. Його мерзенна влада, подібна до застигаючої галерейки, і моє бажання підкоритися їй, втопитися, завмерти в русі, звільнитися від потреби виконувати будь-який рух. Я бачила його того дня, коли приїхав військовим автомобілем наглядати за вивозом Стадніцкої з батьками, Руцінськіх та інших сусідів. Нагадував птаха, бо мав такі порожні очі, як півень. Кажуть, що росіяни — емоційні та сентиментальні. Цей був інший. Може, взагалі не був людиною. “Хто ти такий? ” — питала я його, або “Що з тобою?”. Я проводила пальцем по довгому шрамі, що тягнувся впоперек його грудей. Усміхався, сягав за цигаркою, але ніколи нічого мені не сказав.
Ми дивилися через вікна в кухні на людей, які з валізами і клунками формували довгу безнадійну колону. Світало. Я взяла на руки сонну Ляльку, Петро курив. Чи наш будинок мав над дверима ангельський знак, намальований кров’ю? Юрій Ліберман стояв в авті, повернутий до нас тією половиною обличчя, на якій неможливо було помітити жодного почуття. “Що сталося? Чого не ми? Певно, завтра”. “Довідається раніше чи пізніше”, — думала я. І потім цілими днями про це запитував, щоразу з більшим відчаєм: “Чому не я?”
Невдовзі я зрозуміла, що вагітна. Пішла до тітки Маринки і розказала їй усе. Вона вдарила мене в лице. Тоді повела в сусіднє село, а там стара жінка на ім’я Матрьона зробила так, що я скинула. Я залишилася на ніч у тітчиному домі, а вона пішла до Петра сказати, що мені стало погано. Хворіла я місяць. Маринка сиділа коло мого ліжка, бо я хотіла померти, хотіла, щоб на мене впала Божа кара. Вона думала, що мені шкода дитини. Але я хотіла померти з туги.
Якось з’явився російський солдат, порозмовляв з Маринкою в дверях і пішов. Вона не сказала мені, чого він приходив. Сказала тільки про Петра: “Мусиш навчитися кохати його так, ніби він слабший від тебе, не сильніший”.
Командування перенесли в інше місце. Невідомо куди. Маринка дала мені потім маленький згорток від Лібермана, який приніс той солдат. Там була адреса, записана на шматочку сірого паперу по-російському, був золотий ланцюжок із хрестиком, кілька перснів, а також шматок тканини, який виглядав так, ніби його відірвали від військової сорочки. Я загорнула усе в папір і закопала в саду під сливою. Запізні лий дитячий похорон.
Бачу ще дивну річ — великий палець ноги Лібермана, трохи деформований ніготь. Палець, у якому вся могутність того чоловіка з двома обличчями сходить нанівець, стає позірною і гротескною. Соромлюся того пальця. Не соромлюся нестримного кохання на столі, заваленому паперами, ані хвиль задоволення, хоч мала б відчувати тільки огиду. Те, що мало залишитися прихованим, стало явним.
Наступні кілька місяців до покинутих хат вселилися українці. Деякі з них були моїми родичами. Як Городиський і Козович, але дивилися на нас із підозрою, не так, як завжди. Правду кажучи, Городиський мав дружину польку, але це було безперечно ліпше, ніж мати чоловіка поляка. Жінки якось не впадають у вічі, хоч ніби повинні були. Адже народи брали початок в їхніх животах.
— Скажи мені, чи це правда? — запитав мене потім Петро. Його очі пильно вдивлялися в мої.
— Це неправда, — сказала я.
Діти помічають тільки збільшені деталі. Не розуміють того, що бачать. Тепер знаю, що ти мав на увазі, бо ти ж був завжди старим і народився дорослим. Як же ти міг помічати деталі? Ти не бачив моєї червоної сукні, коли ми йшли на Андрія, ти не зауважив, що в четвер на запусти на тістечках лежить трояндове варення, ти не помітив, що я постриглася, що маю нові черевики, що цього року немає гладіолусів там, де були завжди, а є жоржини, що на зимовому пальті, ти маєш нові ґудзики.
І потім, Петро не зауважував, що повертаюся увечері, що мовчки лягаю слаба, не будить його мій плач вночі, бо старі люди міцно сплять і рівно дихають. Не тривожить його те, що вистоюю перед вікном, старанно накладаю макіяж, маю нові помади в косметичці, взагалі не бачить помад і косметичок. Зауважує цілість — вона завжди трохи розмита, складається зі слів, надрукованих на папері, які не мають жодних відповідників у реальному світі, із затертих ідей, з напрямів, векторів, площин, таблиць. Світ Петра — це світ конспектів, річних звітів і поділів годин.
Хто не бачить дрібниць, той нічого не знає. А хто нічого
