Ольга Токарчук. Останні історії - Ольга Токарчук

Після опівночі закохуєшся, як звичайно, в якогось музиканта з оркестру. Мені найбільше подобалися кларнетисти або ті, які б’ють у перкусії. Танцюючи, пускаю музикантові очима бісики. Петро — пильний, його пильності не приспить жодна кількість випитого алкоголю. Через пологий ринок повертаємося додому, не розмовляючи між собою.

На чорно-білих мікроскопічних знімках із фантазійно обрізаними краями ми завжди у святковому одязі з чарками горілки в руках. Я на шпильках, а він у костюмі. Я маю шаль на голих плечах, він — підшиті ватою плечики. Я позую перед апаратом, він стоїть непорушно, як за трибуною.

Не дозволяю йому торкнутися до себе. “Я не народжу тобі дитини, Петре, — кажу. — Не народжу тобі дитини. Не буде інших дітей, крім тої, що ми втратили під Ключборком. Ти — старий, а я молода, ти помреш перший”. По обіді виходжу на прогулянку або до кравчині. Доглядаю хвору тітку Маринку. Вона помирає взимку сорок дев’ятого від звичайного запалення легень. Цей клімат не для нас, сонячних і низинних. Вбиває нас саме повітря.

Тут нема на що дуже дивитися. Містечко — це маленький риночок із поштою і кількома крамничками. Є також будинок культури, перероблений з заїзду, і пивна, з якої щоразу, коли відчиняються двері, вивалюється клубок пивного вологого смороду. За містом, п’ять хвилин ходу від ринку, є невеликий цвинтар, де все по-німецькому. Одна з перших могил, які тут з’явилися — це могила тітки Маринки. Маленькі будиночки ліпляться один до одного, як замерзлі цуценята. Кожна прогулянка закінчується в полях. Люди, які тут живуть справді, говорять тою самою мовою, але не можуть порозумітися. Може, через два покоління зуміють. Внизу стоїть костел. У ньому є чудернацький образ, задуманий, певно, для тих людей, які приїжджали колись лікуватися у навколишніх оздоровницях, поки життєдайні води не спустилися вглиб землі. Ходжу до того костелика, сідаю в першому ряду і дивлюся. На образі зображено чотирнадцять заступників з їхніми атрибутами, за якими їх колись пізнавали з першого погляду, а сьогодні вони вже нікому нічого не говорять. Але я знаю, бо знайшла в бібліотеці книжку, яка з’ясувала мені весь сенс того, що бачу. Стоять довкола маленького Ісусика, як гості, що прийшли на хрестини. Внизу святий Євстахій стоїть на колінах перед оленем, що має між рогами хрест; далі святий Криштоф, цей велетень, що несе на плечі малого Ісуса, як зайця. Це патрон хвороб хребта і кісток. Одразу над ним святий Ідзі — пестить рукою лань, пробиту стрілою переслідувачів. Патрон хворобливого страху і нападів паніки. Поруч святий Киріяк — скромний хлопець з мисочкою, патрон очних хвороб і всіх окулістів. Одразу над ним свята Малгожата з Антіохії, зображена з якоюсь малою потворою чи, може, з драконом — до неї зверталися жінки у благословенному стані. Не пам’ятаю, як її замучили. Наступна жінка в червоній сукні, спирається до вежі та з келихом у руках — це свята Барбара, патронка доброї смерті, а отже тих, які загинуть найшвидше: моряків, шахтарів і артилеристів. Свята Катерина з Александра — голова піднесена до неба, тримає в руках зламане коло. Знаряддя власних тортур. Далі — святий Блажей в єпископській митрі, здається, він зцілив хлопця, який подавився кісточкою і відтоді патронує хвороби горла й отоларингологів. О, і святий Віт, він звільняв від маній. Тепер тримає в руках посудину з олією, в якій його смажили; став патроном нервових хвороб і епілепсій. Збоку від нього — чоловік, прибитий до дерева — це Пантелеймон, патрон хворих на легені, до нього молилися хворі на сухоти, що лікувалися в оздоровницях. Під ним видно чоловіка, який тримає свою голову перед собою, як дар — це святий Діонісій, перший єпископ Парижа — йому відрубали голову за віру. Після виконання присуду він підняв свою голову і ще трохи з нею йшов. Патрон маній і хронічних болів голови. Чи ще це витримаю? Ту гротескову мішанину тілесного і святого, ніби одне не може існувати без іншого. Біля Діонісія — Еразм, тримає, накручені на корбу, свої нутрощі. Патрон внутрішніх хвороб. І святий Юрій — його знають всі: прокажені й ті, що потерпають від венеричних хвороб. Наприкінці — лагідний юнак, пробитий пучком стріл — святий Себастьян, який став патроном інфекційних хвороб. Не вдасться забути, що ми живемо в оздоровниці, що живуть тут тільки хворі люди.

Отже, я проміняла свою прекрасну Параскеву П’ятницю у криваво-червоній сукні, з тонкими міцно стиснутими вустами, зі світлим обличчям, піднесеним до забитого душами неба, проміняла її на цих чудовиськ. Проміняла величезний простір ікони на клаустрофобічну карусель потвор; широкий світлий горизонт на темні дні, які складаються тільки зі світанків і сутінків; прямі польові стежки — на криві забруковані вулиці; обличчя, які всі здаються знайомими, на обличчя, які завжди будуть чужими.

Коли я народжую дівчинку, хочу назвати її Маринкою, але Петро не згоджується. Дітям треба давати імена універсальні, короткі, стислі й поважні, щоб з ними могли всюди себе знайти. Зрозумілі для всіх. Які є в кожній мові світу.

Е

Я роблю багато справ одночасно — тоді почуваюся так, ніби керую великим оркестром. Тут вимочуються фіранки, а там вже нагрівається праска, а збоку, в теплі праски, круглі яблучка чекають, щоб їх закінчили чистити, звисають прекрасні серпантини шкірки. А я тим часом наводжу порядок у шухляді зі шкарпетками й ґудзиками, кип’ятиться вода, бо зараз обпарюватиму курку на росіл. Кожна дія просувається на один рух, на один кадр; кидаюся від одної до іншої, стараюся ніколи не повторюватися, не думати про почерговість, намагаюся сама себе здивувати, легко злітати над землею і ледь торкатися справи. Я вірю, що все робиться само, а людина тільки мусить мізинцем підштовхувати світ уперед; він вже сам знає, що має бути. Це, як танець поміж столом, шухлядою, кухнею і дошкою для прасування. Рухаюся в танці, який втягує мене в себе, приносить задоволення. Це нічого, що створюю безлад.

Петро цього не любив, ні того, що роблю все одночасно, ні безладу. Він був цілковитою протилежністю. Кожну справу готував, обдумував, планував, розпочинав і закінчував. Схиляв голову, як пудель, і думав. Брав олівця, сантиметрову стрічку і малював загальний план. Часто шукав допомоги у книжках або в місячнику “Majesterkowicz”. Було видно, що все робить двічі, раз на пробу в голові, а раз у реальності. Так він жив двічі. А тепер — яке його життя закінчилося? Пробне чи справжнє?

А може,