Ольга Токарчук. Останні історії - Ольга Токарчук

Потім до нас поселили пару цивільних росіян. Були лікарями. З того дня ми ділили кухню, чого Петро не міг стерпіти. Сидів цілими днями на застеленому ліжку в кімнаті й виходив тільки тоді, коли квартиранти звільняли кухню. Так, щоб їх не бачити. Але це були милі люди. Ми не дуже розуміли одне одного, але скільки то треба знати слів, щоб порозмовляти? Вона була гарна, широколиця, з повними губами, дрібненька, як ласиця. Колись, коли ми розмовляли про сукні, коли мацали тканину наших спідниць, коли торкалися до ватяних плечиків наших кофтинок, виявилося, що ця Люба не носить білизни. Під час війни виробляють гармати і пускові установки, а не білизну. За якимись перевдяганнями, коли ми приміряли одежини одна одної, я зі соромом помітила її голі сідниці й несподівано явне кучеряве звірятко.

Труси. Досі вони не видавалися мені чимось важливим, не можна було трактувати їх серйозно. А виявилося, що ми могли жити завдяки трусам. На своїй машинці, яку я отримала від Петрових родичів, як шлюбний подарунок, я шила офіцерським дружинам труси. Я зробила собі паперові викрійки і з квітчастого ситцю, гладкого і слизького атласу, з білої постільної бавовни я шила десятки трусів на день. Чоловік Люби, Фьодор Івановіч, забирав їх, запаковані в сірий папір, а потім приносив гроші, спирт, чай. Уперше в житті я працювала для себе і для родини. Нам вдалося поїхати з Петром до Трускавця, і тепер вже я запросила його на морозиво, і воно текло нам по руках. Крамниці ще не спустошували, і я купила собі чудові весняні мешти і пляшечку парфумів. Пляшечку, вже порожню, але все ще пахучу, я мала ще в Левіні, а це означає, що вона проїхала зі мною півсвіту і спокійно лежала в туалетному столику, тоді, коли набагато важливіші предмети пропали. Кругла пляшечка з чорною ебонітовою закруткою вижила, а моя дитина ні.

Ті труси нас приспали. Я думала, що трусами можна залагодити все, що успіх, пов’язаний з гендлюванням білизною, що триватиме і вбереже нас від найгіршого. Кружляли новини, що зникають цілі родини, що на світанку приїжджають за ними вантажівки і вивозять на схід. У нашому селі ще нічого такого не було, може, тому, що у школі, відразу за парканом був штаб, може, це правда, що найтемніше — під ліхтарем. Спочатку я придивлялася до резиденції дідька через паркан, вдаючи, що роблю щось у саду, що розвішую прання на мотузці, протягнутій між двома сливами. Я бачила, як вбігали сходами і зникали в будинку, щоб за якийсь час вибігти з нього, поспішно сісти в газик і від’їхати. Я вивчала їхні обличчя, запам’ятовувала їхні звання. Вони були впевнені в собі. Тепер мені спадає на гадку слово “сон”. Вони були впевнені в собі, ніби спали. Ніби це все відбувалося у їхніх головах, а вони, ті чоловіки у полинялих, тісно застібнутих під шию мундирах, знали в тому сні все. Від початку до кінця. Диктували мені, що має відбутися. Були учасниками гри, яку самі вигадали.

А один із них, той найважливіший, зі зірочками на погонах, був родом із жаху. Спочатку я думала, що це дві особи двох офіцерів, з такою самою ходою, з протезом замість руки, обтягнутими чорною рукавичкою. Був кимось іншим, коли заходив сходами до школи і кимось іншим, коли виходив. Щойно тоді, коли я побачила його спереду і наші погляди на мить перетнулися, я зрозуміла нарешті правду: ліва частина його обличчя була спотворена, мертва, стягнута шрамами, як гримасою болю. І його ліва рука була дерев’яна. І ліва нога не встигала за правою, обтягувалася, залишалася ззаду. Тому, коли він заходив, я бачила його правий бік — молоде обличчя зі світлим оком, прямим сильним носом і рукою, яка підносила до рота цигарку. А коли виходив, був клубком болю, істотою, котра якимось дивом пережила кінець світу і — попри все — вирішила жити далі.

Я вдягнула свою найкращу квітчасту сукню, підвела вуста яскраво-червоною помадою і пішла до школи. Я не знала ні що зроблю, ні що скажу, щоб зачарувати подвійного чоловіка, аби дав нам спокій.

Так я опинилася перед Юрієм Ліберманом. Він сидів, я стояла. На столі лежав пістолет. Його дуло цілилося у кахельну піч. Я з порогу йому сказала, що мій чоловік, може, має польське прізвище, але він не поляк і що ми обоє — уніати, а оскільки живеться нам добре, бо я гарна господиня, а мій чоловік практичний мужчина, то можуть знайтися люди, які нам заздрять і нас обмовляють. Я зрозуміла, що лепечу, як дівчинка. Цей згусток брехні був жалісливий. Вони ж мають папери, а в них графи з присудами. “Люди, напевно, тебе не люблять. Ти така безсоромна”, — сказав він по-російському й усміхнувся здоровою половиною обличчя. Друга половина залишалася нерухомою.

Я намагалася з тієї подвійності відчитати присуд. Хтось постукав і зайшов. Зателефонували. Ліберман перестав звертати на мене увагу і зайнявся чимось іншим. Я втратила впевненість і відступила до дверей. Я бачила обличчя лейтенанта Лібермана раз з одного раз з другого боку, бо він зі слухавкою у руках ходив по кімнаті. Його погляд неуважно ковзав по моїх мештах, ногах і сукні.

— Прийди увечері. Тепер не маю часу, — звернувся він до мене і поклав слухавку.

Я сказала Петрові, що йду до тітки Маринки. Перед виходом крадькома випила горілки, а він на підлозі в кухні бавився з Лялькою.

Я прошмигнула вздовж парканів, перескакуючи з однієї тіні від місяця на іншу. Я відчувала, що зігрілася, і сукня під пахвами була мокра від поту. Вартовий не хотів мене впустити, прицілився у мене з карабіна і сказав: “ухаді, женщіна”, тому я стала в тіні дерева і, переступаючи з ноги на ногу, дивилася у вікна школи. Сукня під пахвами висихала, і я почала тремтіти. “Нехай тебе шляк трафить, Лібермане, ти большевику”, — тихо зі злістю повторювала я і вже хотіла повертатися, коли у вікні побачила мертву половину його обличчя. Він не бачив мене, дивився у небо на місяць, може, вдивлявся у нього, як у дзеркало — адже вони обоє мали по два обличчя.

Тремтячи я вийшла з тіні. Обличчя у вікні на мить повернулося