Ольга Токарчук. Останні історії - Ольга Токарчук

і віддаляються. У Петровому костелі не було такого співу, не було втіхи. Кожен співав сам до себе, навіть ті, з костельного хору, співали самі, тільки одночасно. Його костел був впорядкованіший, добротний, витончений, як вишукана мережка на білому обрусі — ніби є вишиття, але його не видно, треба добре придивитися, щоб побачити візерунок. Пахло жіночими парфумами і нафталіном, у якому ціле літо лежали шуби і кожухи. Люди, так мені здається, частіше дивилися одне на одного, ніж на вівтар. Дивилися в шию, в обличчя, а коли хтось пробував відштовхнути цей обридливий погляд, тікали ним на маківку голови, на образи, на скульптури в навах. Після служби ми ще стояли на вулиці й Петро вітався і відповідав на привітання. Жінкам цілував руки. Друга половина села спала.

У звичайні неділі було інакше. Ми снідали (яєшня і хліб з маслом), а потім я вдягала свою Ляльку, виймала з шафи наш святковий одяг, трохи підфарбовувалася, небагато, бо Петро того не любив, бризкалася квітковою водою, яку він мені купував — змішаний запах фіалок і жасмину — і ми виходили на подвір’я. Потім я брала Ляльку і йшла праворуч, до церкви, а він сам, високий і прямий, накульгуючи, йшов ліворуч, до костелу. Так-то між нами склалося, й інші робили так само. Зустрічалися ми за обідом.

У церкві я співала уже цілим тілом. Там були всі, кого я знала, жодного чужого обличчя. Але насамперед я знала їхні голоси — високий і світлий голос тітки Маринки, що вібрував десь під стелею, як пташині трелі. І низькі буркотливі голоси Мирона та його братів. Гарний, чистий і високий заспів диякона, який мусив потрапити до самого неба, такий був блискучий, такий кришталево чистий. Збоку висіла ікона святої Параскеви і це мене завжди зворушувало до сліз: що існує ще хтось із таким самим іменем, а до того ще й не є людиною, а самою святістю у кармінових шатах, тому мені здавалося, що і я можу бути добра й лагідна; що може в мені поселиться радісна таємниця і вкаже на мене з неба великий палець: це Парка, Параскева, посудина, в яку вливається моя ласка, посудина, на дні якої лежить прекрасна перлина, і тієї перлини не торкнеться жоден бруд, жодна порошинка, бо Парка — гарна і чиста. Я маю на небесах чудову кармінову старшу одвічну сестру. Ми пов’язані одна з одною назавжди, сидимо на одній гойдалці, з якої дивимося на світ. Балансуємо на ній, дві дівчинки — одна свята, друга — звичайна. Наша мати — птах. Мать-Птіца.

Глибокий червоний колір її сукні на іконі, на золочених стінах церкви непомітно перемінювався на голос і долучався до нашого хору. Це я мала голос святої Параскеви П’ятниці. Я співала блідими тонкими вустами. А всі приєднувалися — і похмурі вібруючі голоси чоловіків, і дзвіночки дітей. Я майже їх бачила — злітали до неба і зливалися в одне, як коріння дерев, дубів і беріз, що ростуть одне біля одного. Будівлі, які з того поставали, нагадували костели, церкви і храми, збудовані з дерев’яних ажурів. А ми були всередині тих лагідних склепінь, у затінку гострих стрімких дахів.

Я — Параскева П’ятниця, мучениця. Викрав мене Кощій Безсмертний, забрав із дому тіток і перекотив через півсвіту. Приніс у жертву мою дитину[1], віддав її зжерти поїздам. Ув’язнював мене в містах і селах, а врешті заховав на тій скляній горі. Він побудував загорожу з тичок квасолі та загонів помідорів. Поставив пастки на смільчаків, а коли втратив сили, ліг на веранді й заснув. Його покрив іній. Тепер мене стереже сніг.

Р

Змітаю сміття на три купки. Потім присідаю навпочіпки і перевіряю, що там назбиралося. Ялинкова хвоя, порох у вигляді зваляного пуху, зернятка рису, уламок використаного сірника, закрутка від пляшки, хвостик яблука, срібний папірець, ґумка-рецептурка та інші речі, які важко назвати. Змітаю все на лопатку і вкидаю цей ефект лущення світу в піч.

Мені завжди подобалося виявляти між нами відмінності. Між мною і Петром. Я мусила переконуватися і запам’ятовувати, що ми постали з різного пороху і в різний порох обернемося.

Ми мали очі різного калібру, як зброя. Він бачив речі великі, добротні, вагомі, ускладнені, інтригуючі. Я — малі й непомітні, прості, очевидні, що не привертають уваги, неважливі та дрібненькі.

Він дивився на цілість, я — на деталі. Він бачив гроші, я — дрібнякі, які носять в кишені. Він — пори року, я — окремі дні. Він дивився у вікна, я здряпувала з шиб чорні цятки — сліди мух. Він казав: піджак, а я говорила: ґудзики, переплетення ниток, інструкція до прання, пришита під коміром. Він бачив прибирання, а я бачила сміття, клубки пороху, скалки з підлоги, останки мух і пісок. Він дивився на ліс, а я — на окремі ялини, на берізки, що швидко ростуть і на чорничні кущі. Він бачив цілі роки, я — тільки вечори. Він — трактати, війну і мир, а я — обличчя людей, з якими розминалася на вулиці, відвернуті погляди. Чи щось випливає з такої інакшості?

Завжди цінував тільки те, що корисне. Думаю, що насправді його це мучило. Тепер має благословенне буття цілком не корисним. Петре, ти мертвий і до нічого вже не придашся.

Коли я запалюю у печі, а не Петро, вогонь на диво швидко гасне, попіл пересипається через решітку і падає в полільник. Відразу ж стає холодно. Я встаю рано, воду у відрі, що стоїть в сінях, вкриває тоненький шар льоду. Пальцем роблю у ньому дірку. Виходжу за дровами в повітку й бачу сонце, що піднімається горами. Сніг червоніє, а потім гасне на моїх очах. Село внизу, занурене в туман, як зачароване. Думаю, що коли я вже вийшла, коли вже закуталася у ті сердаки і куртки, то піду далі — може, вдасться мені протоптати наступну риску. Гей, гей, дивіться сюди, злодійчуки! Піднесіть голови! Бачу їх, тих тупаків, що бродять, як сновиди в тумані, як збиваються з дороги, як входять до чужих домів і добираються до чужих жінок і чоловіків, збиваючи склянки зі столу і перевертаючи нічні горщики. Мене розбирає сміх. Загортаюся Петровим кожухом і суну снігом, прямою лінією упоперек схилу. Туп, туп, туп, туди-сюди. Робота просувається швидко, залишаю після себе пряму лінію.

Коли туман впаде і коли вони прокинуться, то якщо спаде їм на гадку підняти голови й