Спадок з бонусом - Інна Земець

Яка ж вона вперта! Знала, що я правий і кращу пропозицію годі шукати, відчувала що це найкращий вихід зі становища, та все одно відмовилась. Може статків як у брата і не маю, та це питання своїми чистими і чесно заробленими грошима закрити можу. Вигадала купу дурниць, невідомо навіщо незалежність свою від мене відстоюючи. А я хіба умови їй якісь неприйнятні ставлю? Ігнат он що надумав, так тоді погодилась, а тепер – ні, дякую, сама. Запевнив, що голим босим не залишає, брехнув навіть, що ще чимало залишиться і маю у кого позичити, як виникне така потреба, але все одно на своєму стояла.

- От як буде крайня потреба, тоді до тебе і звернусь, а поки – сама все владнаю, бо то моя проблема.  Годі і того, що ти вже на себе взяв. Сиджу тут, як принцеса, то з полум’я рятують, то носять, то годують.

- Чого у тебе в голові така дурість? – теж мені принцеса, ледь не сконала вже кілька разів, а за подвигами скучила. - Я що, рахунок тобі виставляю?

- А краще б виставив!

От цікаво, в її житті взагалі не було нормальних людей, які просто так – від щирого серця щось робили ?

- Добре, завтра на тобі кухня. Влаштовує така пропозиція? – вирішив їй підіграти я. – Поки поїду  у справах ти  тут одноосібно господарюй, як тобі аж так сумно.

- Хоч щось, бо набридло вже паразитувати. 

- А коли б це тобі набриднути могло? - вигадала собі якусь нісенітницю і сама в неї повірила, навіть мене спочатку ледь в тому не переконала. - Набридло лиш про це від тебе слухати! Теж мені, лялька знайшлась!

Ляпнув і в ту ж мить загадав її погрози кумедні і не вагаючись добровільно руку їй свою простягнув.

- На, сам знаю, що у тебе алергія на це слово. Ущипни, чи як там покарати мене збиралась? Тільки пальці не ламай, будь ласка. Самотньому чоловіку вони всі дуже потрібні.

Скільки вже це бачив, а так і не набридає дивитись, як її  щічки червоніють. Зашарілась, знітилась і відвернулась. Краса невимовна!

- Пробачу на цей раз, - не обертаючись до мене пробурмотіла. - Але за своїми словами все ж слідкуй.

- Тю, та навіщо, якщо то нічим мені не загрожує?  Тільки лаєш – не кусаєш, от і мотивації вагомої нема.

Розвернулась і рушником кухонним в мене жбурнула.

- Не провокуй мене! Бо урветься терпець і замотивую добряче, так вкушу – довіку того не забудеш!

- Ой, пообіцяй прямо зараз, будь ласка, - чорт, нафантазувалось таке, що просто одразу перевірить кортить.

- Дурний ти якийсь. Думала у вас в родині лиш Дем’ян прибацаний.

- Він тупе хамидло, а я чарівне і веселе створіння - цінуй це. І витривале, якщо шо.

От нащо те останнє додав – і сам не знаю. Дурень, знайшов час для жартів. Насолодився ще раз її неповторним кольором обличчя, рівною спиною та стрімкою ходою, якою до себе в кімнату попрямувала і вийшов у двір. От шкода, що пачку цигарок бозна куди пожбурив, зараз би засмолив одну із надзвичайним задоволенням. Злий був на себе як чорт, то й пішов зайву енергію на боксерському мішку зганяти, а потім на додачу пробігся лісом, поки сил лишилось лиш додому доплентатись. Ще трохи такого сусідства і гардероб змінити доведеться, накачаю собі зайвого. Йшов назад неспішно, залишки поганого настрою на опалих шишках зганяючи, носком кросівка їх подалі за  обрій жбурляючи. Вже майже до своєї території дістався, коли почув якесь шарудіння в кущах. Вмить спинився і на землю гепнувся. Схоже, хтось попід нашим парканом чи плазує чи рачки лазить. Я того облудка не бачу, бо вже темно, але добре чую. Хто цей знайда не відаю, але що прибацаний – точно, ще й телефоном собі підсвічує. Оце ще тут пригод нам не вистачало! Як нас відшукати змогли і подумати не встиг, просто підібрався потиху і стрімголов кинувся крізь кущ. Прямо на Ярославу і звалився. Вона заволала, я також.

- Назар, ти мене вбити вирішив? – як зрозуміла, що то я – вмить її страх за гнівом розчинився.

- А що ти тут забула?! – рявкнув я .

- Пачку, що ти викинув шукала!

Це ж треба, про одне й те саме одночасно подумали,  тільки я собі віднайшов чим ту шкідливу звичку замінити, а вона не довго думаючи  на пошуки отрути вирушила. Лежу, на лікоть спираючись, дивлюсь на її потилицю і не знаю, чи засміятись, чи зробити що хочеться. А хотілось ще сильніше до Яри притиснутись, так щоб аж повітря між нами вщент зникло. Ще днями собі думав: «Добре, що не вагітна і вдова, погано що братова» - оце ще вітхозавітних біблейних гріхів мені на додачу до інших не вистачало, придурку конченому. А тепер думаю, добре що шантажист з’явився, бо довіку б цю дилему уявну вирішував. Трохи відсунувся і дав Ярославі на спину перевернутись, бо впав на неї так, що грудьми в землю втрамбував.

- Не лякай мене більше, - прохрипів я в її смарагдові очі зазираючи.

- Нічого собі! Напав на мене в темряві мов дикий звір і це я тебе злякала?!

- Звісно! Думав знову хтось по твою душу приперся.

Задумалась, щоку прикусила, чоло нахмарила.

- Вибач, я не подумала.

Так і лежимо обоє, кожен про своє думає. А може і трохи однаково – мій пульс давно не здоровий, та і її пришвидшується – по її шиї бачу.