Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова
— Оце ваш син зробив, — простягла жінка через поріг куртку. — Або ви по-хорошому заплатите мені, або я звернуся до міліції.
Володимир узяв куртку й розгублено подивився на відірвану кишеню і дірки на місці ґудзиків. Потім запитав, скільки коштує така куртка, вийняв гроші й віддав жінці. Вона взяла, перерахувала, кивнула головою.
— Добре, що без скандалу обійшлося, — промовила зраділо, — та вашу дитину треба вчити, бо хіба ж діло, щоб малому отак битися. А що з нього завтра виросте?
Володимир вибачився, закрив за жінкою і її теж переляканим хлопчиком двері. Іван стояв біля столу й винувато дивився на нього.
— Знімай штани, — промовив суворо вітчим і почав витягувати зі своїх штанів шкіряного паска.
Хлопчик злякано позадкував до вікна, але штанів не знімав.
— Не чув? Хочеш, щоб я сам зняв?
В Івана на очах виступили сльози.
— Він перший до мене поліз, — схлипнув, не зводячи погляду з паска.
— Я тебе не питаю, хто перший почав бійку, ну!
Хлопчик глянув у суворе чоловіче обличчя й ще більше злякався — на нього ніколи ніхто не дивився таким дивним поглядом, від якого похололо десь усередині, й він швидко почав знімати штанці. Не встиг покласти їх на стілець, як пасок обпік його нижче спини. Він закричав і скочив на ліжко. Вдруге і втретє заносилася над ним важка вітчимова рука, і хлопчик, мов звірятко у клітці, бігав по ліжку, невміло закриваючись руками, але пасок хльоскав і по руках.
— Що це ти робиш? — Олена зайшла в кімнату, кинула на підлогу сумки з продуктами, підскочила до чоловіка і заступила собою Івана.
— Учу, не бачиш? — Володимир важко дихав і сердито дивився на дружину.
— Мамо! — хлопчик кинувся до Олени, обхопив її за шию. На голому тілі, на руках і навіть на шиї виступили червоні пруги.
Олена обняла дитину й сіла на ліжко.
— Панькайся з ним. А ти знаєш, що він натворив, чи тобі однаково? — здавалося, у цю хвилину Володимиру хотілося, аби дружина почала сварку. Та Олена тільки мовчки підняла на чоловіка очі, у яких стояли сльози. — Ага, так, — сердито швиргонув пасок на підлогу, — я вам іще й винен? Тоді роби з ним, що хочеш…
Вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Коли пізно увечері повернувся, Іван уже спав. Уві сні часто схлипував і весь час намагався натягнути на голову ковдру.
— Я знаю, що ти скажеш, — першим до Олени заговорив чоловік.
— Я не батько і не маю ніякого права…
— Ти сам не захотів стати йому батьком, — обірвала його дружина.
— І знаєш що? Свого сина ти б не побив так — рука б не піднялася. А може б, і піднялася, але не така звіряча.
Вона навмисно промовила це слово, хоча й знала, як відреагує на нього чоловік. А той змінився на обличчі, перевів погляд із дружини на сплячого хлопчика і промовив зовсім тихо:
— Ці звірячі руки його поки що годують, хоча я ніяк не можу зрозуміти, чому ти раніше про це не думала, а тільки заговорила тоді, коли хлопця потрібно учити, щоб у нього справді не виросли звірячі руки, судячи з того, що він сьогодні зробив.
— Так, Володю, учити, а не прибивати, — її очі були вже сухі, але якісь… Володимир намагався у них не дивитися. — А ти… Скажи, невже Іван тобі зовсім чужий? — говорила спокійно, та голос звучав ніби надламаний.
— Ну, чого? — ковзнув очима по стіні. — Я ж люблю тебе й Івана…
Замовк, Олена теж мовчала, і та мовчанка була красномовнішою за всі слова. Полягли спати чужими, а над ними весь час звучала музика і сміх сусідського свята. Олена довго вслухалася у шаркання, веселі голоси, немов хотіла увібрати у себе якусь його часточку, аби не думати про власні будні, що нагадували сірі негожі дні, які нічого вже не обіцяли.
Діти швидко забувають образи на дорослих. Зійшли сліди від паска, й Іван, як і раніше, радів, коли Володимир приходив із роботи. Його серце пробачило пережитий біль і страх — він вірив у татка і любив так, як люблять сироти вимріяних батьків. Тільки Олена дивилась без ілюзій на стосунки між чоловіком і сином. Часто ловила себе на тому, що слідкує за Володимиром, за його словами, рухами, коли був поруч із Іваном. Тепер помічала й дрібниці. У тих дрібницях танули надії на завтрашній день. Для Володимира батьківська роль виявилася обтяжливою, і він часто відштовхував дитину від себе, коли та намагалася заволодіти його увагою, сердився, що Іван заважає працювати, чи не дає відпочити, або просто є у кімнаті і в його житті. Хоча інколи ловив себе на думці, що несправедливий із хлопчиком, якому так хотілося батьківського тепла. Тоді купував цукерки, іграшки, наперед знаючи, як засяють щастям дитячі очі, як вдячно дивитиметься на нього дружина. Тільки тепер Олена, здавалося, байдуже ставилася до його намагання показати свою любов Іванові. Все частіше думала про себе, про те, що нічого в її житті не змінюється.
Прибиральницею працювати було безперспективно й дешево. У чоловіка ж — престижна робота, коло друзів і знайомих, з якими він спілкувався сам, а її туди не вводив. Жінка розуміла, що Володимир соромиться такої дружини. Прописка у Києві змінила б її стан, та дати прописку могли Володимирові батьки або ж гроші. Але гроші великі. Таких грошей в Олени не було, не було їх і в чоловіка.
Володимир і сам відчував себе винним, що Польова царівна перетворилася на прибиральницю старого гуртожитку, не маючи ні власного житла, ні надії на нього. Гуртожиток вечорами ставав гомінким вуликом, у якому сміялися, сварилися, вмикали голосно музику, заважали не тільки працювати, а й просто відпочивати. Іван теж давав спокій тільки тоді, коли засинав. Одного разу Володимир сказав, що піде до батька і спробує умовити прописати її.
— Може, підемо удвох? — несміливо запропонувала дружина. — Візьмемо щось. Вони ж мене зовсім не знають…
Володимир сумно посміхнувся:
— Не будь дитиною. Це добре, що так обійшлося… — Замовк і винувато відвів погляд.
— Про що ти? — не зрозуміла Олена.
— Про те, що ми живемо тут нелегально і нас ніхто не зачіпає. Запам’ятай: мій батько нічого не прощає.
Аркадій Іванович завжди радів синові, коли той заходив додому, але робив нарочито байдужий вигляд. І зараз надто уважно дивився телевізор, прислухаючись до розмови сина з дружиною.
— Здрастуй, тату, — обізвався син і до нього.
— Здоров, — відповів, не повертаючи
