Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

А поки він співав, Уна підступала до нього щораз ближче, і рум’янець зійшов з її щік, і блакитні її очі посіріли, і набігли на них сльози, і кожен, хто її бачив, думав, певно, що вона готова зараз же піти за Ганраганом хоч на край світу.

Аж тут один з молодиків вигукнув:

— Де той край, про який він співає? Стережись, Уно, це далеко, і можливо, що довго йти доведеться, поки туди доберешся.

А другий сказав:

— Не до Країни Юности[88] ти вирушиш, якщо підеш з ним, а до болотяного Мейо.

Тоді Уна запитально глянула на Ганрагана, а він підніс її руку в своїй і вигукнув, співуче розтягуючи слова:

— Зовсім близько той край лежить, він — куди не глянь: може, на голому пагорбі він, а може, в серці лісів.

І додав дуже голосно і дзвінко:

— У серці лісів, о, смерть нас не знайде в серці лісів.

І запитав:

— То чи підеш ти туди зі мною, Уно?

А поки він говорив, мати Уни разом зі старенькою сусідкою вийшла надвір і заплакала, примовляючи:

— Зачарував він Уну. Невже не знайдеться в нас чоловіків, аби його прогнати?

— Зась тобі це зробити, — відказала сусідка, — бо він — ґельський поет, а ти ж добре знаєш, що як проженеш ґельського поета, то нашле він на тебе таке прокляття, що хліб на полях перестане родити й корови перестануть доїтися, і тяжітиме воно над тобою сім літ.

— Хай Бог боронить! — забідкалась мати. — І навіщо я взагалі пускала його в дім, з лихою його славою?

— Жодної шкоди не було б, якби ти не пустила його на поріг, але великої шкоди зазнаєш, якщо проженеш його силою. Але послухай, ось я придумала, як то випроводити його з дому та з його ж таки волі, аби нікому й не довелося його виганяти.

Невдовзі обидві жінки знову ввійшли до хати, несучи кожна повну пелену сіна. Ганраган уже не співав, а говорив до Уни, дуже швидко і ласкаво, й ось що він казав:

— Дім — тісний, а світ — широкий, і коли щиро любиш, то не треба боятись ні ночі, ні ранку, ні сонця, ні зірок, ні сутінків, ні вечора, та й нічого на землі.

— Ганрагане, — звернулась тоді до нього мати, ляснувши його по плечу, — тут твої руки потрібні, то чи можна тебе на хвилинку?

— Ану, Ганрагане, — підхопила сусідка, — поможи-но нам зсукати з оцього сіна мотузку, бо ти сáме вчасно нагодився, а в нас вітер розметав стрішку над ожередом сіна.

— Зроблю я це для вас, — погодився він і взяв до рук маленького патичка, а мати почала подавати йому сіно, а Ганраган сукав його, кваплячись, аби швидше покінчити з цим і звільнитися. Жінки далі балакали, подаючи йому сіно, і підбадьорювали його, кажучи, що добрий з нього сукальник, не те що їхні сусіди, і кращих за нього вони не бачили. А Ганраган побачив, що Уна на нього дивиться, і став сукати ще швидше, задираючи носа, і хвалитися спритністю своїх рук, і вченою своєю головою, і силою м’язів. А хвалячись, він усе задкував і не переставав сукати мотузку, аж ось дійшов до відчинених дверей і, недовго думаючи, переступив поріг, та й опинився на дорозі. А щойно він там опинився, як мати метнулась до дверей, жбурнула йому вслід мотузку і зачинила двері та ще й двійчаті двері, заперши їх на засув.

Дуже вона тішилась, утнувши отаке, і голосно сміялась, та й сусіди сміялись і хвалили її. Але й чути було, як Ганраган гамселив у двері й сипав знадвору прокльонами, й мати ледве встигла зупинити Уну, яка вже взялася за засув, аби його відсунути. Потім стара зробила знак скрипалеві, і той заграв ріл[89], а один з молодиків, не питаючи дозволу, вчепився в Уну і потягнув її поміж танцюристів. А коли танець скінчився і скрипка замовкла, знадвору вже не чути було ні звуку і на дорозі стояла тиша, як і раніше.

А Ганраган, то той тільки-но зрозумів, що його випхали за двері і що не мати йому тієї ночі ні даху над головою, ні чарки, ні дівочого вушка, так зразу гнів і відвага покинули його, і пішов він туди, де бились об берег хвилі.

Сівши на великому камені, почав він розмахувати правою рукою і поволі наспівувати щось собі під ніс, як завжди робив, аби збадьоритись, коли нічого іншого йому не лишалось. І хтозна, чи тоді, чи іншим разом склав він пісню, яка й донині зветься «Сукання мотузки» і починається словами: «Що то за дідько заніс мене сюди…».

А поки він співав, довкола нього почали мовби нагусати тумани й тіні, насуваючись то з моря, то з берега. Ганраганові здалося, що одна з тіней — то королева, яку він бачив сплячою на Слів-Ехтґе, але тепер вона не спала, а глузувала з нього і гукала до тих, хто стояв у неї за спиною:

— Слабкий він був, слабкий, не мав він відваги.