Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

Тоді хтось гукнув, просячи Ганрагана заспівати пісню, але господар сказав, що не час просити його співати, поки він не відпочив, і подав йому чарку віскі, а Ганраган подякував і, побажавши йому доброго здоров’я, вихилив чарку.

Скрипаль саме строїв скрипку під наступний танець, і господар сказав молодикам, що якби вони побачили, як танцює Ганраган, то знали б, що таке справжній танець, бо відтоді, як той гостював тут востаннє, ніхто нічого подібного не бачив. Але Ганраган заявив, що не танцюватиме, бо зараз дає своїм ногам кращий вжиток, мандруючи собі п’ятьма провінціями Ірландії. Щойно він це промовив, як у двійчаті двері ввійшла Уна, донька господарів, несучи оберемок соснових цурпалків, вибраних з торф’яника в Коннемарі[86]. Вона кинула цурпалки у вогнище, аж полум’я шугнуло вгору, освітивши її премиле усміхнене личко, і двоє чи троє молодиків підхопилися з місця і запросили її танцювати. Але Ганраган перейшов через усю кімнату і, розштовхавши інших кавалерів, сказав, що це з ним вона повинна танцювати, бо він подолав довгу путь, аби з нею зустрітись. І схоже, що шепнув він їй на вушко якесь ласкаве словечко, бо вона не заперечувала і вийшла разом з ним на середину кімнати, і щічки її злегка зашарілись. Тоді поруч з ними стали й інші пари, але коли танок ось-ось мав початися, Ганраган ненароком опустив очі й зауважив, що черевики його — зношені та діряві і крізь діри видно подерті сірі шкарпетки, й він сердито мовив, що долівка — кепська, та й музика — так собі, й усівся в темному закутку біля вогнища. Але й дівчина теж примостилась долі біля нього.

Танці не спинилися, й коли перший танок закінчився, танцюристи зажадали ще, і якийсь час ніхто особливо не звертав уваги на Уну та Рудого Ганрагана в їхньому куточку. Але мати Уни занепокоїлась і покликала доньку, аби та підійшла і допомогла їй накрити на стіл у ванькирі. Однак Уна, яка раніше ніколи їй не відмовляла, сказала, що підійде трохи пізніше, бо ловила кожне слово, яке шепотів їй на вухо Ганраган. Тоді мати ще більше занепокоїлась, тож підступала що раз, то ближче до них, вдаючи, що ворушить присок чи замітає біля вогню, і за хвилину встигала почути, щó ж там говорив її дитині поет. І раз чула, як він розповідав про білоруку Дейрдре, котра погубила синів Уснеха[87], і що рум’янець на її щоках був не такий червоний, як пролита за неї кров королівських синів, і печалі її повік не забудуться, а ще казав він, що, мабуть, це на згадку про Дейрдре крик кулика на болотах видається поетам таким самим скорботним, як і голосіння юнаків за мертвим товаришем. А якби не поети, котрі оспівали красу Дейрдре в піснях, то пам’ять про неї й не дійшла б до наших днів. А іншим разом мати не дуже второпала, про що Ганраган вів мову, але, наскільки вона розчула, це звучало як поезія, хоча й неримована, і ось які слова почула вона з його вуст:

— Сонце і місяць — це чоловік і дівчина, це моє життя і твоє, вони все мандрують і мандрують небесами, ніби під одним каптуром. То Бог створив їх одне для одного. Ще до початку часів створив Він твоє життя і моє, створив їх, аби линули вони світом, по всіх усюдах, наче пара найкращих танцюристів, які носяться в танці від краю до краю довгої стодоли, в розповні свіжих сил і зі сміхом на вустах, коли всі інші потомились і поспирались на стіни.

Тоді старенька ступила до чоловіка, але той грав у карти і не звернув на неї уваги, тож підійшла вона до сусідки і сказала:

— Хіба не можна якось відірвати їх одне від одного?

І, не чекаючи на відповідь, звернулась до молодиків, які балакали між собою:

— Куди ви годитесь, якщо не можете витягти потанцювати найкращу дівку в домі? Ану йдіть усі гуртом, — підмовляла вона їх, — і побачимо, чи зумієте ви відтягти її від поетових балачок.

Але Уна не хотіла нікого з них слухати і лише відмахувалась від них. Тоді вони звернулись до Ганрагана і сказали, що хай уже він сам потанцює з дівчиною чи дасть їй потанцювати з одним із них. Як почув Ганраган ці слова, то відповів:

— Авжеж, я потанцюю з нею, — лише мені й належить танцювати з нею в цьому домі, а більше нікому.

Тут він підвівся разом з Уною і повів її за руку до танцю, і дехто з молодиків розсердився, а дехто почав кпити з його рваної куртки та дірявих черевиків. Але Ганраган на це не зважав, і Уна не зважала, лише не звóдили вони одне з одного очей, неначе увесь світ належав їм самим. Але тієї самої миті вийшла на середину кімнати ще одна пара, — доти сиділи ці двоє поруч, мов закохані, тепер же, взявшись за руки, заходúлись притупувати ногами, щоб утрапити в такт музики. А Ганраган повернувся до них спиною, буцімто розсердившись, і, замість танцювати, почав співати, а поки співав, тримав Уну за руку, і голос його набирав сили, й молодики перестали кпити, і скрипка замовкла, і не було чути нічого, крім його голосу, який нагадував шум вітру. А співав він пісню, яку почув чи склав одного разу, зійшовши на Слів-Ехтґе, і слова її, наскільки їх можна передати англійською, були такі: