Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч

Щось підштовхнуло Марго зробити рішучий крок:

— Ахмете, дай-но я! Хоч ви і вважає­теся найкращими провідниками, але це моє місце. Я, щоправда, дещо призабула, однак колись його знала найкраще.

Марго придивилася до кущів. Щось це все мало означати. Вона повільно пішла по колу. Здається, садили кущі не хаотично, а за якимось принципом. Яким же? Вона спостерегла закономір­ність: кущі були одного сорту, однак мали різний біологічний цикл: одні з них плодоносили і всихали, а інші лише викидали пуп’янки. Треба шукати під квітучими чи плодоносними? Що по­тужніше? Ні, стоп. Тут усе навпаки. Тут треба знайти мертві кущі. Здається, Ах­мет такі й шукав. Ось один. Але це ви­падковий. Ось другий, а поряд третій і четвертий. Ось він: знак.

Марго інтуїтивно відчула: сюди!

Ахмет хутко прорубав отвір і ящіркою проповз туди. Мандрівники повтори­ли знову свій шлях: непевною стежкою вниз крізь чагарник. І ось він, новий отвір. «О-го-ло-гу-у!» Луна схопила цей вигук і не повернула.

Ахмет обкрутився на одній нозі і зник в отворі. Перехрестившись, за ним ступила матінка Ісидора. Далі Марго, Леська, Свєтка біснувата і завершав вервечку Андибер.

«Васю загубили», — подумала Мар­го.

У печері було прохолодно і тихо. Це відчуття знайоме — й не дивно: адже недавно вони вже подорожували у під­земеллі. І не раз! Ахмет-провідник, точнісінько як колись їхній шеф, ішов попереду і ніс у руках щось на зразок гасової лампи, яка давала набагато кра­щий ефект, аніж електричний ліхтарик. Світло падало плавно і не засліплюва­ло, і останньому було видно не набагато гірше, аніж першому.

Ахмет зупинився. За ним зупинили­ся й решта. Те, що вони побачили, дуже їх потішило. Усім стало легко й весело. Вони зустріли свого давнього прияте­ля — козака Хведора Полохливця, що втік із поля бою і, осоромлений, заму­рував себе тут і тепер чекає Страшного Суду. Зраділи йому як рідному.

— Слава Ісусу Христу, Хведоре, як ся маєш? — спитала Марго.

— Слава навіки, вельмишановна пані, та ось, як бачите... — відмовив він хриплим голосом і закашлявся.

Ахмет закурив і дав йому затягтися. Той задоволено вдихнув.

— Може, Хведоре, тебе розмурувати? Підеш з нами!

— А вельмишановна пані мене про­стила?

— Та давно вже, скільки води сплив­ло...

— Та я задля пані життя оддам...

— Ой-ой-ой! «Бреху-бреху!», як каза­ла моя бабця Варка. Андибере, довбню!

Ніхто навіть не здивувався, коли Ан­дибер став лупати «сю скалу» як мужній франківський каменяр.

— Обережно: лице! — кричав Хведір, дуже хвилюючись за своє обличчя.

— Ну й замурував ти себе, — розсмі­явся Андибер, — на віки!

— Файна робота! — оцінив Ахмет­провідник.

— Слухай, Хведоре, а як ти теє... — зам’явся Андибер. Очевидно, він хотів був спитати, як той справляв свої фізіо­логічні потреби.

— А я не теє... — відмовив той. — Без­перервний цикл, утямив? Обережно: лице!

Довершивши справу, зграйка рушила далі. Стало якось веселіше і затишніше. Все видавалося таким близьким і рідним.

Нарешті Ахмет знову спинився й освітив стіну. Всі почервоніли. На них були вишкрябані, виколупані, випи­сані, викарбувані їхні гріхи. «Я много­женець!»; «Грішу з одруженим»; «Хочу грішної любові»; «Порушив заповідь: не забажай жони ближнього»; «Обожнюю збочення!»; «Я, здається, хочу мужчину».

— Господи! — сказала Марго. — Хо­дімо далі.

Тепер усі простували мовчки, бо, запам’ятавши записані гріхи, намага­лися вирахувати де чий.

Так ішли довго, поки спершу не засмі­ялася Леська. За нею вибухнули Марго й Андибер. А потім і всі покотилися від сміху. Сміялися до сліз. Написані гріхи ніяк не збігалися з тим, що вони уявля­ли одне про одного. Нічого собі!

Ахмет знову зупинився. За ним і ре­шта. В глибині почулися тихі кроки. До них наближалася ще одна рідна душа: Стефко Нечемний. Його вітали ще ра­дісніше. Адже з ним було пов’язане при­ємне шарудіння зелених папірців.

— Приєднуйся до нас, Стефку!

— Тільки йдіть помалу, ребро болить!

Мандрівники рушили далі.

* * *

Нарешті вдалині вони побачили світ­ло. Прохід звузився, і з отвору вони ви­лізли навкарачки.

Яскраве світло засліпило Марго. Вона довго звикала до нього.

Було сонячно і тепло.

Марго з насолодою вдихала це знайо­ме повітря. Його не можна порівняти ні з чим. Це запах екологічно чистого міс­ця впереміш із запахом свободи.

Вона розправила плечі, ніби крила, й абсолютно несподівано для столичної Марго заґелґотала:

— О-ґо-ло-ґу-ґу!

— О-ґо-ло-ґу-ґу! — тисячами голосів відгукнулося їй.

Марго здригнулася і побачила ве­личезний натовп людей. Вона уважно оглянула свою паству і задоволено від­значила: всі! Вони скупчилися навко­ло акуратно доглянутого англійського газона завширшки з футбольне поле, в центрі якого стояла вона.

— Пугу-пугу! — крикнула вона.

— Козак з лугу! — хором відгукнувся натовп.

«Боже, що я зморозила! — подумала Марго. — Може, крикнути «Слава Укра­їні!»? А чи знають вони це слово? Краще не буду ризикувати.

Чого вони мовчать? Вони чогось чека­ють?» Марго відкашлялася і почала:

— Я, повелителька землі Обретеної (он як вона називається!) своїм іменем (щось не те, але хай буде) знімаю за­кляття з блудного Ахмета!

— Слава! Слава! — вибухнув натовп.

«Усе чи не все? — розмірковувала Марго. Якщо все, то чому вони всі не розходяться? Мабуть, таки не все».

Марго продовжила:

— За великі заслуги перед нашою землею і нашими людьми дарувати Ах­метові звання Першого і надати у повне володіння йому, його жонам, його дітям, внукам і правнукам, усім його нащад­кам внутрішнє коло Обертениці! Надаю також йому, а також усій його фамілії привілей (який же привілей йому дати?) виключного довічного права розводити коней і працювати провідниками!

— Слава! Слава! — скандував натовп.

«Слава Богу, хоч у тему ляпнула, — подумала Марго. — Ну й популярна ж тут особа — наш шеф. Цікаво, а що він таке геройське вчинив? І чи не посмерт­но я йому вручила привілеї? Треба про­консультуватися». І вона пошукала очи­ма матінку Ісидору.

Та зрозуміла натяк і підійшла до неї.

— Як Ахмет? — почала здалеку Марго.

— Ой і звірячими були тортури.

— До нього застосовували якісь дивні тортури?

— Так, у нього стріляли якимись див­ними пістолями,