Неболови - Юлія Ілюха
Ніна мовчала, склавши руки на колінах. Не знала, що відповісти. Узагалі не знала, як жити далі, коли померти не вдалося, і чи жити взагалі. Спробувати ще якийсь спосіб? Страшно, та й… перехотілося, чи що. Смішно в її віці починати життя спочатку. Але… якщо воно й справді тільки починається?
— Кажіть, що треба робити, — вимовила нарешті. Голос звучав тихо, але твердо.
Так Ніна почали жити у Вуйка в маленькій хатинці на дві кімнати. Степан, як галантний кавалер, віддав їй дальню, а сам переселився до прохідної, яка слугувала одночасно кухнею, їдальнею і ванною. Роботи в селі було багато, з незвички Ніна страшенно втомлювалась і почувалася, наче загнана коняка, що вже не підніметься, якщо раптом упаде. Проте ця втома від роботи була для неї приємною. Тіло працювало, а мозок відпочивав. Уперше за багато років не мучили тяжкі думки, які раніше щоденно жалили її, як кусючі ґедзі.
Прокинутись о шостій, зварити на електроплитці сніданок для себе та Степана, нагодувати собаку, двох котів і гусей, поснідати самій разом із господарем, перебрати металобрухт у дворі, зварити обід, пообідати, до темряви гнути спину з лопатою на місцевому імпровізованому сміттєзвалищі, шукаючи зі Степаном метал, ледве доповзти до хати на важких, налитих ногах, знову нагодувати господарство, повечеряти тим, що залишилось від сніданку й обіду, помити ноги в емальованому тазику водою з чайника і — нарешті — лягти спати, щоб заснути вже за хвилину по тому, як голова впала в обійми подушки. І так — щодня з маленькими варіаціями.
Ніна майже не виходила в село, не заводила знайомств і — ой жах! — навіть не віталася з тутешніми мешканцями на вулиці. Вона не помічала людей навкруги, зачинившись у маленькому світі Вуйкового двору. А от село її помітило, село гуло, що в Степана «з’явилась якась баба з міста, миршава та погана з виду, зате, коли йде, землі під собою не чує, носа задирає і зазнається, наче вона перша красавиця на дєрєвні». Утім, Ніну ніхто не зачіпав ані словом, ані навіть поглядом, бо Степана на селі поважали й побоювались, хоча знали про нього небагато. Та й сама Ніна збирала інформацію про нього по скупих крихтах, з того, що сам іноді розповідав за роботою.
Колишній кадровий військовий, «афганець», контужений, ножами різаний, кулями пробитий, але, мабуть, фартовий, якщо повернувся живим. Мав свій бізнес чи то в Рівному, чи то у Львові, мав дружину, дочку та зятя, бавив онука, але враз все урвалося. Лобове зіткнення, фура вилетіла на зустрічку. Чотири рідних трупи і один чужий. А в Степана — лише подряпини. Мабуть, таки фартовий. Топився, вішався з горя — нічого його не брало. Жив — і все. А згодом він узагалі зник з радарів родичів та знайомих, наче й не було чоловіка.
Купив хату в селі за тисячу кілометрів від свого зруйнованого життя. Жив відлюдькувато, цілими днями копирсався в смітнику, і його вже почали вважати місцевим сумирним диваком, якого вдариш по щоці, а він підставить другу. Проте, коли місцева сявкувата компанія підлітків, дізнавшись, що Степан того дня здав метал, підстерегла його увечері біля магазину з надією розжитись грошима на пляшку й закуску, дивний Вуйко показав себе з іншого боку. Віддати викопані зі смітника гривні не забажав, а побачивши, що в світлі тьмяного ліхтаря, самотнього, як Александрійський маяк в Середземному морі, зблиснув ніж, без зайвої метушні обеззброїв та поклав нападника на лопатки. Перевага та ніж тепер були на боці Степана, і перелякані підлітки розбіглися, наче таргани від яскравого світла. Хлопцю ж, якому втекти не пощастило, бо він лежав, притиснутий до землі брудною Вуйковою ногою в гумовому шльопанці, Степан влаштував «хвилинку слави»: спочатку потягнув до батьків, а потім, разом зі сварливо-тужливим почтом родичів, додому до дільничного. Після цього випадку зачіпати його боялись і старі, і дорослі, і малі.
Не сталося й того, чого так спершу побоювалась Ніна. Степан не помічав у ній жінку. Піклувався, допомагав, оберігав, але ставився як до сестри. Вона зітхнула з полегшенням, та інколи все ж було образливо, що цей відлюдькуватий самотній чоловік підібрав її лише з жалю, наче збитого сліпим випадковим автомобілем собаку на нічному шосе. Потім дивилася на себе в маленьке почорніле дзеркало над рукомийником і думала: «Ну що ти, їй-богу, хто на тебе вже гляне в старості, якщо й в молодості не помічали». Але яка старість, як їй лише п’ятдесят? Так виправляла сама себе, несміливо, наче присоромлена, усміхалася відображенню в дзеркалі. Лише, а не вже. Утомлена маленька жінка тихо зітхала, розчісувала своє сіре, наче притрушене порохом, волосся і йшла знову довбати метал.
Якось увечері за вечірнім чаєм Степан сказав, що завтра вони влаштують собі вихідний.
— Заслужили. Поїдемо в місто гуляти, — сьорбнув він із кружки міцний коричневий окріп.
— Як це — в Харків? — злякано глипнула на нього Ніна, яка вже майже дрімала над чашкою. — Що я там не бачила? Їдь сам, я вдома побуду.
— Не дрейф, не дам в обіду, навіть якщо хтось і захоче обідити. Ти зі мною — і точка. — Степан усміхався в бороду, але його очі залишалися серйозними.
— Та мені й одягнути нічого, — спробувала відбити його атаку Ніна.
— Доїдеш так. А тоді якраз підемо й купимо. Не в секонді, як це шмаття, що зараз тягаємо, а в нормальному магазині, — наголосив він. Коли Ніна знову розтулила рота, аби запротестувати, прикрикнув: — Розговорчики! Мужик сказав — баба послухалась.
Знехотя вона підкорилася. Пішла набирати воду, щоб нагріти її на електроплитці та змити голову й тіло. Урешті, вона ж таки жінка, а не машина з викопування металобрухту. Хоча коли вона востаннє про це згадувала? Мабуть, ще до народження Дмитра…
Думка про сина боляче різонула по серцю. За життя в Степана Ніна щоразу гнала від себе згадки про нього. А вони були. І їх було багато. Найчастіше приходили серед ночі, коли в Ніни терпли натруджені за день руки і вона проти волі випірнала з густого сну без кольору. Тоді вона довго крутилася з боку на бік, а траплялося, що й заходилася німим плачем у подушку. Думки про Дмитра обсідали її звідусіль і боляче кусали, наче голодні комарі на болоті. Вони пили її кров і життєві сили. У такі ночі Ніна мучилася до ранку, поки в передній кімнаті в Степана не дзвонив будильник. Фізична робота лікувала їй душу та знесилювала тіло. Наступної ночі вона спала в одній позі аж до ранку, не відчуваючи болю в онімілих руках.
Тепер Ніна боялась. Боялась зіткнутися із сином і невісткою чи бодай з кимось зі знайомих. Їй було соромно за свою слабодухість, за втечу від реальності, та й зараз би вона зробила те саме: ховалася б до кінця життя в Степановій хатці, аби тільки її не чіпали й не помічали. Не ображали. Заспокоювала себе тим, що зі Степаном не так страшно. Він добрий до неї, він захисник… Він — чоловік. Усе буде добре. Доля, яка все життя показувала їй голий зад, тепер просто мусить повернутися привітним обличчям.
Ще затемно вийшли на автобус. Нінині плечі дрібно тремтіли під в’язаною кофтою з чужого плеча — чи то від нічної прохолоди, чи то від страху зустрітися з минулим. Ішли мовчки, вочевидь, кожен думаючи про своє. У передсвітанковій акварельно-розмитій темряві Ніна не могла розгледіти Степанового обличчя,
