Неболови - Юлія Ілюха

розгубилася. Вона так і не навчилася реагувати на людське нахабство. Перед нею стояла дівчина, у свої двадцять меткіша і досвідченіша, ніж вона, начебто зріла за віком жінка. І ця дівчина всім своїм виглядом і поведінкою демонструвала зневагу до неї. Кров ударила Ніні в голову. Вона відчула, як палають вуха: як у дитинстві, коли в музичній школі вона брала фальшиву ноту і літня викладачка Інга Вітольдівна шпетила її за це.

— Може, мені до лікаря звернутися? Я чула, що в людини може від цього зупинитися дихання. Не хочу померти молодою і красивою! — Ірена продовжувала знущатись над свекрухою.

— Ти ж чудово зрозуміла, що я маю на увазі! — уже майже викрикнула і злякалась верескливих високих ноток у власному голосі. Знову провела рукою по волоссю, шукаючи втрачену внутрішню рівновагу.

— Та кажіть уже прямо, не соромтеся. — Невістка сьорбнула каву і виставила вперед округлі груди.

Ніна стулила губи і повернула голову на звук телевізора, наче сподіваючись на допомогу від сина. Але сама знала, що марно чекати, — той не прийшов і не поставив дружину на місце. Ні, вона не опуститься до Ірениного рівня. Вона вища за це. Хотіла була встати і піти, рятуючи свою гідність, але згадала, що надворі глупа ніч і йти їй нікуди, хіба що перебути до ранку в парку на лавці, як волоцюга. Коли Ніна не знала, що робити, вона завжди старалася відступити і стати непомітною, розчинитись, як дим у чистому небі. Вона мовчки повернулася до стіни і накрилася з головою. Під ковдрою було задушливо, але ще більше її душила образа. Ірена знову загуркотіла джезвою. Нестерпно пахло кавою.

Після цього вечора Нінине життя поволі перетворювалося на пекло, а Ірена стала її особистим катом. Відчувши, що свекруха слабка і не може дати відсіч, вона не оминала жодної нагоди познущатися над тією. Спершу лише словом. Не раз Ніна в сльозах вибігала з квартири і поверталася туди, тільки щоб переночувати. А невдовзі невістка перейшла до діла — врізала у двері до кімнати замок і заборонила свекрусі туди заходити. Місця у власному домі Ніні більше не було. Остаточно виживши її з кімнати, Ірена стала витісняти її і з кухні. Готували вони вже кожна окремо, хоча частенько молоді не соромилися пригоститися Ніниною вечерею, залишивши по собі порожні брудні каструлі. Коли ж вона збиралася собі щось зварити, обов’язково приходила Ірена, бурчала, штовхалася і займала всі чотири газові конфорки. Ніна відступала. Із часом вона призвичаїлася перебиватися кефіром та чаєм з булкою, іноді перехоплюючи щось у їдальні недалеко від роботи. Згодом невістка зовсім розпустилася і могла навіть послати свекруху матюком. Ніна мовчала і терпіла.

Пробувала говорити з Дмитриком. Той лише відмахувався від матері, як від набридливого комара, — розбирайтесь, мовляв, самі, я в бабські справи не лізу. «Тютя-матютя!» — уперше в житті Ніна подумала про нього зі злістю.

Рятувалася лише роботою. На репетиціях та концертах вона купалася в музиці, забуваючи про домашні негаразди. І тим важче було повертатися до грубої реальності, у якій були замкнені двері, пройдисвітка Ірена з кривавим ротом та Дмитрик, що стрибав біля неї, мов дурне теля.

Але з появою нового молодого диригента і робота у філармонії перетворилася на каторгу. Ніні здавалося, що він прискіпується лише до неї. Щохвилини вона щось робила не так, і він, удвічі молодший за неї жовторотик, голосно вичитував їй перед усім оркестром. Скоро нерви в Ніни здали, і вона, умиваючись сльозами, вибігла із залу прямісінько перед початком концерту. Наступного дня її попросили написати заяву про звільнення. Так Ніна втратила будь-який сенс життя.

Більшу частину свого часу тепер вона проводила на лавці в парку, стараючись якомога менше потрапляти на очі Ірені, і поверталася додому вже в сутінках, аби лише перебути ніч. Спершу пробувала шукати якусь роботу за оголошеннями в газеті, але всюди відповідали, що беруть працівників лише до тридцяти п’яти років. Зневірилася, махнула на все рукою. Ще більше схудла — її скромні заощадження, які вдалося приховати від сина й невістки, майже закінчилися. Дев’ятна­дцять батонів та тридцять дві пачки кефіру — усі Нінині статки. Коли вона побачила, як продавчиня з хлібного кіоску величезним ножем розітнула навпіл хлібину, у голові її щось клацнуло. Самогубство здалося порятунком. Вона не вірила в Бога, але хотіла вірити, що по той бік буде краще, ніж тут. Усюди буде краще.

Тепер, коли рішення було ухвалене, Ніна знову розгубилася. А що ж далі? Вирішити легко, але як це зробити? Вона задумливо наводила ручкою букву за бук­вою, доки її «самогубство» не стало темно-фіолетовим, як застарілий синець. Випадково зачепила напис рукою — і він розповзся сторінкою, перетворився на темну пляму, що скоро забере її життя. Подивилася на свою руку — зап’ясток обмазаний пастою. Від неї набухлі сині вени аж почорніли. «А якщо…» — подумала і сама жахнулася. У голові промайнули кадри з баченого ще замолоду фільму, герой якого довго помирав з розпатраними венами в залитій кров’ю ванній. Ні, цей спосіб не для неї! Вона хотіла піти тихо й непомітно, а не привертати увагу останнім кривавим учинком.

Стрибнути з багатоповерхівки? Не вийде, її квартира на другому, а на дверях на дах — заіржавілий навісний замок. Ніна згадала Сергія з десятого поверху, який по п’янці випав з вікна. Не вбився, лишився калікою. Дружина кляла його день і ніч, а сам він, зрідка спускаючись у двір на руках товаришів по чарці, утирав п’яну сльозу худою, як у в’язня концтабору, рукою і шепотів: «Скоріше б здохнути…»

Можна напитися пігулок, але Ніна не знала, скільки і яких треба випити, аби досягти бажаного ефекту. Та й швидким цей спосіб не назвеш, а вона хотіла померти блискавично, аби не встигнути злякатися й передумати.

У її уяві ідеальною смертю було пустити кулю в лоба десь у безлюдному місці, але не було ані кулі, ані зброї, ані найменшої можливості їх знайти. «Не те що жити, навіть померти по-людськи не виходить», — подумала зі злістю. Перебравши ще кілька варіантів, Ніна зупинилася на повішенні. Не дуже красива смерть, але швидка. Принаймні так вона завдасть людям менше клопоту — Ніна сподівалася знайти місце, де її — чи пак її останки — не відразу знайдуть. Залишалося купити міцну мотузку — і вуаля. «Прощавай, світе! Упевнена, що ти не сумуватимеш за мною. Я за тобою теж». Чи тужитиме за нею син, Ніна думати не хотіла. Боялася, що йому таки справді байдуже, є вона чи її немає. Зате Ірена зрадіє. Щиро. Без неї всім буде легше. Навіть їй самій.

На базарі Ніна довго вибирала мотузку. Придивлялася, мацала, пробувала на міцність, просила показати іншу, товщу. «Ви що, на ній вішатися збираєтеся? — не витримала нарешті обсмалена, як головешка, продавщиця і загребла під прилавок усі мотки. — Беріть або не морочте мені голови!» Ніна почервоніла і простягнула гроші. Вона взяла мотузку і притисла до грудей. Здавалося, та горіла в її руках, обпікаючи шкіру через одяг.

Зробити це Ніна вирішила просто сьогодні. Тихо, як шпигунка, прокралася додому. Кімната була відчинена — мабуть, Ірена поспішала й забула її замкнути. Залізла на стілець і витягла з антресолі чорну сукню з тоненьким лакованим пояском. Її вона замовила у кравчині років п’ять тому, для гастролей у Болгарії. Відтоді вдягала її чи не на кожен виступ. Переодяглася, покрутилася перед Ірениним дзеркалом. У ньому побачила бліду ви­снажену жінку з глибокими чорними тінями під очима. Лише очі від неї й залишились.

На