Вітри сподівань - Володимир Кільченський

Розена розпрягла свою Мурашку і разом з дітлахами пішла шукати галуззя для вогнища. Було видно, що родина Розени була щасливою, перебуваючи під козацьким захистом. Жінка і її діти один по одному приносили сухі гілки, швидко полишали їх і знову кидались на пошуки.

Друзі, впоравши своїх коней, напоїли водою і Мурашку, яка вже їх приймала за своїх. Випивши цебро води, закивала головою на знак вдячності. Заходилися рубати галуззя, піджидаючи, доки зберуться всі. Нарешті дров було вдосталь, і Підлужний розпалив вогнище, якому особливо раділи хлопчаки. Вони завзято підкидали у полум’я гілляччя, а друзі тим часом принесли оберемки сіна і взялися вмощувати постелі для всіх.

— Спатимемо неподалік від вас, з іншого боку вогнища. А від голів накидаємо гілляччя, щоб ніхто не міг підступитися непомітно! — розпорядився Підлужний.

У казані вже закипіла вода, і Ярема з хлопчаками спустилися до джерельця — обмитися на ніч.

— Дядечку, а нам навіщо обмиватися? Ми ж ще не в місті… — пробували домовитися хлопчаки.

Ярема удавано сердито поглянув на них, і малі почали слухняно стягувати із себе брудне лахміття.

Поверталися до вогнища вже друзями. Посвітлілі обличчя хлопчаків сяяли від задоволення. Розена доручила доглядати за кулешем Яремі і дітям, а сама, розпустивши волосся, також попрямувала до джерельця — наводити красу. Повернулася нескоро, вся якась загадкова і нібито інша, із заплетеним волоссям, обвитим, наче вінець, навколо голови. На цей час уже й куліш дозрів, тож Розена заходилася черпати, запрошуючи всіх до запашної вечері.

У ярочку після заходу сонця почало швидко сутеніти. Домовилися підкладати по черзі галуззя у вогнище і, стомлені дорогою, позаймали місця на запашному сіні, на яке Розена дбайливо простелила ліжники.

Андрій ліг на спину і, розглядаючи небосхил, пробував відгадати по зірках, в якому боці від них рідна домівка. Знайшов нахилений до небокраю держак Великого Ковша і, уявивши себе лицем до нерухомої північної зорі, зараз же збагнув шлях до рідної домівки, полинув туди в думках.

В його хаті зараз також вкладалися спати, і Підлужний навіть почув невдоволене хникання синочка… Але то було звучання, яке перепліталося з іншими голосами, що долинали з низу ярка. Інколи пугикали сови, а то запищить якась звірина, спіймана нічним птахом чи іншим хижаком, для якого нічна година — час ловів. До козака долинули якісь запахи, що нагадували пахощі Даринчиного волосся, і, немов під шовком, що огортав його, Андрій поринув у марення сновидінь…

А його вірний побратим Ярема не спав, чатуючи сон подорожніх. Прислухався до голосів та рикання нічних мисливців, які, полюючи один на одного, продовжували власне існування. Заслухавшись одноманітним тріскотінням невгамовних цвіркунів, він на хвильку стулив очі, та відразу стрепенувся, відчуваючи неподалік живу істоту. Викинув уперед руку, почув зойк і побачив нахилену над ним постать.

— Ой, боляче, Яремку! Відпусти, — почув жіночий шепіт і в ту ж мить упізнав Розену.

— Ти мене налякала, — промовив Ярема і додав: — Я не знав, що це ти. Міг би й вдарити…

Розена винувато присіла біля нього і ненароком, нібито хотіла загладити свою провину, почала лагідно перебирати волосся на голові Яреми. Той застиг, відчуваючи ніжні дотики, і не міг збагнути — куди йому подітися від грайливих рук жінки. А вона, не говорячи більше ні слова, перебирала волосся, і тільки Ярема хотів спроквола відвести руку від себе — починала погладжувати його долоні. Через декілька хвилин у нього вже зникло бажання виявляти спротив, почав відчувати потребу в її дотиках, хотілося, щоб ця мить була нескінченною.

Темна нічка, чарівливі принади гарячих долонь молодої жінки і солов’їні трелі геть збили з пантелику мудрого і дужого Віктора Ярему. На якусь мить він втратив відчуття сутності та свого місця в цьому безмежному світі, поміж мерехтливими зорями, що сяяли згори, лукавим місяцем, який визирнув із-за гребеня яру. Рука тепер сама потягнулася до гарячої долоні Розени. При дотику він відчув, що вколовся, і відсмикнув руку від пальців жінки. Вона нахилилася до його вуха.

— Що, кольнуло, Яремку? То моя душа побігла до твоєї — чоломкатися, — прошепотіла і тихо засміялася.

І справді, Ярема відчув, що заціпеніння кудись поділося. Він, посміхаючись, запитав:

— А що, твоїй душі сподобалося віншування з моєю?

Після цього шепотіння, вони немовби стали ближчими одне одному, долоні Розени почали торкатися його лиця, губ, пестити шию та груди. Він зробив спробу піднятися і відповісти на її пестощі, але жінка притримала його двома долонями, прошепотіла ще раз на вухо:

— Яремку, побудь… Дай мені відчути тебе, твою силу і чоловічу міць…

Від цих слів, що немов мед стекли з жіночих вуст, Віктор Ярема відчув, як став наповнюватися силою та міццю. Вона нахилилася до його вуст і, не цілуючи, почала водити по них своїми пекучими губами та злегка прикушувати їх. Долоні її потяглися до пружного живота Яреми, і він, несподівано для самого себе, почав вигинатися і ловити дотики її пальців. За якусь мить він уже відчував повну владу нічної чарівниці над собою, забувши, що це та Розена, яку вони з Андрієм відштовхували від себе. Вона, взявши руку чоловіка у свою міцну долоню, підвелася і, не випускаючи руки, повела Ярему тихою ходою, спрямовуючи його у бік золотавого нічного очевидця подій — місяця.

Вони