Вітри сподівань - Володимир Кільченський
От піднявся з колоди ще один козарлюга і мовив до Назарія:
— Пане учителю! Я ото тільки й знав одну літеру, що мені тицьнули, а решти і не видів зроду, тож я піду…
Навчитель хотів щось сказати Тенеткові, та втримався і лише кивнув головою, мовляв, іди! Запанувала тиша, і Гарячий, оглянувши всіх, повів далі:
— До тепла привчимося до ляських манер та вчитимемося рахувати коней, людей, допитувати правди з бранців, узнавати наміри їхніх воєвод…
Так злинув цей погожий весняний день, і вже присмерком Іван дістався до своєї гірки, взяв під вузду вірного коня і важкою ходою дійшов до хати.
Довго цього вечора не могли заснути дві душі, що люблять одна одну, міркували, як облаштувати рід паравану,[13] та гадали, яке буде ім’я в малюка. Обоє бажали хлопчика. Іван умовляв Марію назвати ім’ям свого батька, що загинув при нападі татар, захищаючи матір та його, малого Іванка.
Десь у хвилину відвертості Іван зізнався Марії, що після Великодніх свят він з повинності піде у ляські вотчини — на вивідини. Марія вислуховувала його, затамувавши подих. Потім, скинувши гнітючий тягар з душі, притиснулася до чоловіка і завмерла.
— Іванку! Душа моя віщує — ти повернешся і побачиш нашого синочка. Ти сильний та розумний, обведеш шляхтичів… — пошепки говорила йому Марія.
Так вони й задрімали в обіймах, обірвавши заспокійливі слова, які нашіптували одне одному в якомусь вже напівсні.
Потягнулися дні, сповнені незвичного для козаків навчання. Вчилися шляхетського поводження, довелось призвичаюватися й до поведінки за столом. Навчав їх дотепний Гліб Ліпинський. Козаки часом обурювалися, проте після прочуханки від Петра Гусака набралися терпіння та смиренності.
Вечорами Іван частенько розпитував у Марії, як ляхи поводили себе зі своїми рідними, як воліли відпочивати, і жінка охоче про все розповідала, особливо про близького до панів Важинських служника Стаса. Вона вже здогадалася, за кого себе хоче видати Іван перед поляками. А чоловік, ніби з ревнощів, допитувався про того ляського служника… Одного разу вона не втрималася і з якоюсь дівочою гордістю промовила:
— Пустий був той Стас… На тебе чекала, а ти хочеш ним прикинутися. Ой розлюблю тебе, дивись!
Одного вечора, після повернення Івана з повинності, побіля шляху його вже чекала Марія. Вона радо сповістила, що заприятелювала із сусідами, котрі живуть через луговину. Іван швиденько впорав справи, і подружжя почало збиратися на гостини до багатодітної родини Загорульків. Марія загорнула в полотнину книш і, заглянувши у діжку, дістала шматок солонини.
— Діти з’їдять… їх там чималенько — сама дрібнота… — промовила у відповідь на Іванів погляд.
— Та, може, щось із одежини візьмеш? У мене он скільки… Щось там вже замале для мене, — подобрівши, промовив Іван.
Марія зараз же дістала зі скрині дві сорочки, ще якусь одіж. Вже через мить подружжя було за порогом хати.
Спустившись в улоговину, перейшли через невеликий потічок. Трохи піднялися під гору і опинилися біля оселі сусідів. Обоє разом зупинилися, глянули у бік своєї хати, яка виднілася наче на долоні.
— Побілимо хату до Великодня… Поглянь, як узимку облупилися стіни! — промовила Марія, пригорнувшись на хвильку до чоловіка.
Постукали по клямці дверей, і назустріч їм вийшов господар. Із-за його спини виглядала жіночка.
— Прошу до нашої господи, — запросив чоловік.
Коли гості переступили поріг, подав руку, назвався Сергієм, а дружину звали Клавдією.
— Я Іваном називаюся, а мою Марію ви вже знаєте! — голосно промовив гість.
Запросили до вечері, яка парувала у двох горщиках. Побіля одного вже сиділи найменші, тримаючи напоготові дерев’яні шпичаки.
— У нас все пісне до самої Паски, а сьогодні — галушки… Присідайте, — гостинно запрошувала Клавдія.
Марія поклала на стіл згорток з їжею, промовивши:
— Тут є м’ясце… Дітям не гріх підкріпитися. Вони ж ростуть. А старшеньким від Івана — гарні сорочечки…
Іван з Марією також взяли шпичаки, почали обережно настромлювати гарячі галушки. Смакота неймовірна… Малеча впоралася із їжею перша. По черзі заглядали у череп’яний горщик, сподіваючись угледіти на його дні ще хоч одну галушку. Та тут батько суворо поглянув у їхній бік, і хлопчаки один поперед одного загуркотіли на піч, проте звідти відразу почали виглядати їхні біляві голівки.
Батьки та гості після вечері перехрестилися у куток до образів, а двоє старших синів прибрали зі столу та повсідалися на покуті біля ікон. Звісно, що поміж сусідами потекла розмова — про весну, що настала, про обсаджування грядок та про важкі часи, які чекали людей у скорій війні, про неї ж тільки й було розмов поміж людьми. Коли почали говорити про нову ворожнечу з Польщею, Сергій пішов у закуток за піччю, дістав шаблю і два мушкети. Потім гордовито розклав усе на піл і почав розповідати про військові походи проти татар, у яких брав участь. Старші хлопці повсідалися на піл напроти батька, а малі з печі тягнули голівки, боячись проґавити хоч одне слово
