Вітри сподівань - Володимир Кільченський
Андрій почав помічати, що Яремі набридає життя під мирним дахом, а після того як пішли чутки, що ляхи знову «посунули» на Вкраїну, він все частіше брався чистити пістолі та підгострювати дві свої шаблі.
Одного вечора Ярема запропонував Андрієві пройтися поза обійстям і завів розмову, якої Підлужний вже давно чекав.
— Пора нам з тобою, Андрію, до Чигирина. Чутки ходять — насідають ляхи… — почав Ярема, і далі пішла розмова про від’їзд.
Андрій і сам розумів, що не «висидить» волю для своєї землі у затишку власної оселі, а треба її добиватися, ніхто в руки не дасть. З цього дня всі думки в обох побратимів були спрямовані до одного — скоріше в Чигирин та влитися у військо Хмельницького.
Незабаром по всій Україні розійшлися універсали про підготовку війська до нової війни, і хлопці почали збиратися в дорогу, як і обіцяли своєму сотникові. Даринка з матір’ю, передчуваючи близький від’їзд Андрія з Яремою, з мовчазною згодою готували їх у далеку дорогу. Як не краялось серце в Даринки, але вона знала, що Андрій піде на війну разом зі своїм побратимом, плач не плач…
В останні дні перебування Підлужного на рідному обійсті не чути було веселощів і сміху дітей, а Даринка снувала по дому неначе тінь. Одного теплого весняного дня, коли вже зацвіла груша і над деревами гуділи хрущі, інколи падаючи просто під ноги, Андрій зайшов у хлів. Даринка саме збиралася подоїти Квітку, коли чоловік, зайшовши нечутно, поклав руки на її плечі і, не дивлячись в очі, промовив:
— Завтра вирушаємо, Даринко. Приготуй подорожнє для нас двох…
Вона поставила дійницю і обхопила Андрія руками, шепочучи йому у вухо:
— Повертайся скоріше… У нас буде друга дитинка… Ростити треба вдвох. Тож чекатимемо на тебе…
Андрій здогадувався про це, але з вуст Даринки це прозвучало так проникливо, що він мимоволі опустився на коліна і притулився до живота дружини.
— Не тривожтеся, рідні мої… А хто ж вас захистить, як не я? — шепотів розчулено і, підвівшись з колін, обціловував личко Даринки.
Вранці побратимів проводжали в дорогу тільки мати Тетяна і Даринка.
На подвір’ї так само діловито, як і завжди, походжав півень, вишукуючи на землі якусь поживу, а тоді скликав до себе курей, і ті прожогом кидалися на його клич. Гуси й качки ґелґотали кожен про своє, пташине, та вискубували пір’я, причепурюючись до нового дня. Свиням та вівцям взагалі не було діла до людей: одні верещали, щоби їм закрили пельку якимось харчем, а другі завжди мали заняття — пошарпати одне одному боки…
Андрій вивів Орлика за ворота, а за ним — Ярема зі своєю Зірочкою, яка йшла, повертаючи голову в бік Буйка, що також спантеличено дивився їм услід. Андрій повернувся до Буйка і, обійнявши його, тихо промовив:
— Залишайся вдома… Мій братик буде тебе вигулювати і доглядати…
Кінь сумовито поглядав на Андрія, а коли козак, прощаючись, притиснувся до його щелепи, закивав головою і застиг, понуро опустивши голову. Заходилися прилаштовувати до кульбак дорожні торби і зброю, а Даринка старанно допомагала Андрієві кріпити їх мотузками. Мати щось там вкладала Яремі. Коли приготування були закінчені, Андрій зайшов до хати, поцілував Миколку і, обійнявши ще раз жону, попрямував до воріт.
Андрій з Яремою вже третій день були в дорозі, впевнено їхали тим же шляхом, котрим поверталися взимку на Самарщину. Останній місяць весни 1649 року видався теплим, і прохолода настигала їх тільки під ранок, зволожуючи одяг росою. Вода в річках ще не встигла прогрітися, але хлопцям то була не завада. Завжди знаходилося чисте плесо, де можна було обмитися та вдосталь розім’яти м’язи, плаваючи у водиці, що бадьорила. Було в козаків і риболовне приладдя, та вони не рибалили, бо ж домашнього харчу вистачало. Під вечір дійшли до Кременчука і, привітавшись із перевізниками, як з давніми друзяками, почали домовлятися про нічний притулок. Вони добре пам’ятали гостинність рідні П’ятибратів. Закортіло їм опісля ночівлі просто неба надійного прихистку у добрих людей. На лівому березі Дніпра, неподалік від перевозу, був пристойно обладнаний гостинний двір, і хлопці вже без сумніву довірили своїх скакунів конюшим.
Смачно повечеряли з оковитою від П’ятибратів і, допоки не смеркло, вийшли прогулятися до перевозу, де в цей час починалися торги рибою. Рибалки зі своїм уловом та метушливі бабці позаймали всі місця довкола величезного плоту. Угледівши двох козаків, почали наперебій вихваляти свій товар. Тут насправді вирувало рибне царство — Андрій, який бачив на своєму віку багато риби, такого розмаїття ще ніде не зустрічав. Крамарі не скупилися, пропонували скуштувати в’яленої, прикопченої рибки, а то й ікри щучої чи білужачої. Надивившись та скуштувавши всього вдосталь, хлопці забажали запастися в дорогу, щоби дозволити інколи пораювати черевцю на передихові. Андрію замотали в полотнину щучого кав’яру та зав’яленої сом’ятини, а Ярема не пошкодував зайвого гроша на севрюжачий кав’яр, який добродушний дядько, немов добрячий шматок сала, також замотав полотниною.
— Ох і поталанило тобі, козаче! Ніде такого не придбаєш… Шматок з півдолоні… Кинув на зуб — цілий день тільки водицю попивай… А сила вже пре! — продавець уже й гроші взяв, та все ще розхвалював свій товар.
Тамтешній люд, узрівши, що
