Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго
Сімурден наблизився до столу.
Дантон і Робесп’єр знали його. Вони часто бачили в Конвенті на місцях для публіки цього невідомого й могутнього чоловіка, якого шанував народ. Проте формаліст Робесп’єр спитав:
— Як ви зайшли, громадянине?
— Він з Єпіскопства, — відповів Марат. В його голосі відчувалася якась дивна покора.
Марат нехтував Конвент, вів за собою Комуну і боявся Єпіскопства.
Це своєрідний закон. Мірабо почуває, як з невідомої глибини підіймається Робесп’єр, Робесп’єр передчуває Марата, Марат передчуває Ебера, Ебер — Бабефа[74]. Поки підземні шари спокійні, політик може йти вперед. Але й у найбільш фанатичного революціонера є ової глибинні шари: найсміливіші стривожено уповільнюють кроки, коли відчувають під ногами рух, який створили на свою голову. Вміти відрізняти рух, породжений заздрістю, від ідейного руху, перемагати перший і боротися з другим, — в цьому саме і проявляється геніальність і доблесть великих революціонерів.
Дантон помітив, що Марат принишк.
— О, громадянин Сімурден тут не зайвий! — сказав він.
І простяг Сімурденові руку.
Потім додав:
— Треба пояснити громадянинові Сімурдену становище. Він прибув до речі. Я представляю Гору, Робесп’єр — Комітет громадського порятунку[75], Марат — Комуну, Сімурден — Єпіскопство. Він нас помирить.
— Гаразд, — промовив Сімурден серйозно і просто. — У чім річ?
— У Вандеї, — відповів Робесп’єр.
— Вандея! — сказав Сімурден. — Це велика загроза. Якщо революція загине, — це станеться через Вандею. Одна Вандея страшніша за десять Німеччин. Треба вбити Вандею, щоб жила Франція.
Ці кілька слів були до вподоби Робесп’єрові. Проте він спитав:
— Ви, здається, були священиком?
Робесп’єр добре розпізнавав в інших те, що було в ньому самому.
Сімурден відповів:
— Так, громадянине.
— То що з того? — скрикнув Дантон. — Коли священик за нас, він вартий більше, ніж хто інший. В часи революції священики переплавляються в громадян, як дзвони в монети й гармати. Данжу — священик, Дону — священик, Тома Лінде — еврський епіскоп. Ви самі, Робесп’єр, сидите в Конвенті рядом з Массьє, бовейським єпіскопом. Старший вікарій Важуа був членом повстанського комітету 10 серпня. Шабо — капуцинський монах. І ніхто інший, як отець Жерль, виголосив присягу в Же-де-Пом[76]. Абат Одран подав пропозицію оголосити Національні збори[77] вищими за короля. Абат Гутт вимагав від Законодавчих зборів зняти балдахін з крісла Людовіка XVI. Абат Грегуар перший поставив питання про скасування королівської влади.
— Підтриманий блазнем Колло д’Ербуа[78], — глузливо вкинув слівце Марат. — Вони вдвох провадили роботу: піп перекинув трон, комедіант скинув короля.
— Повернімось до Вандеї, — сказав Робесп’єр.
— В чому ж річ? — спитав Сімурден. — Що робиться в цій Вандеї?
Робесп’єр відповів:
— А те, що Вандея має тепер вождя. Вона стає серйозною загрозою.
— І хто цей вождь, громадянине Робесп’єр?
— Це колишній маркіз де-Лантенак, що називає себе принцом Бретонським.
— А, — сказав Сімурден, — я його знаю. Я був учителем у його домі.
Він подумав хвилину і додав:
— Він був гульвісою до того, як став вояком. Він має бути страшний.
— Він дійсно жахливий. Він палить села, добиває поранених, мордує полонених, розстрілює жінок.
— Жінок?
— Так. Він звелів розстріляти матір трьох малих дітей. Невідомо, що сталося з дітьми. Між іншим, це полководець. Він тямить у війні.
— Справді, — відповів Сімурден. — Він брав участь у Ганноверській війні, і солдати говорили: «Рішельє вгорі. Лантенак внизу». Справжнім командувачем був Лантенак. Розпитайте про нього вашого колегу Дюссо.
Робесп’єр хвилину помовчав, роздумуючи. Трохи згодом розмова почалася знову.
— Так от, громадянине Сімурден, цей чоловік у Вандеї.
— Як давно?
— Три тижні.
— Треба оголосити його поза законом.
— Це зроблено.
— Треба оцінити його голову.
— Зроблено.
— Треба пообіцяти тому, хто його захопить, багато грошей.
— Зроблено.
— І не асигнаціями.
— Зроблено.
— Золотом.
— Зроблено.
— І треба його гільйотинувати.
— Це буде зроблено.
— Ким?
— Вами.
— Мною?
— Так, вами. Комітет громадського порятунку надішле вас делегатом у Вандею з найширшими повноваженнями.
— Згода, — сказав Сімурден.
Робесп’єр був швидкий у виборі, — це якість справжнього державного діяча. Він узяв з папки, що лежала перед ним, бланк з надрукованим на ньому вгорі написом «Французька республіка, єдина й неподільна. Комітет громадського порятунку».
Сімурден продовжував:
— Так, я згоден. Страшний проти страшного. Лантенак лютий, і я буду таким. Війна на смерть з цим чоловіком. Я звільню від нього республіку, як бог допоможе.
Він спинився, потім додав:
— Я священик, я вірую в бога.
— Бог застарів, — сказав Дантон.
— Я вірую в бога, — сказав Сімурден спокійно,
Робесп’єру сподобалась його твердість, і він схвально, хоч і похмуро, кивнув головою.
Сімурден спитав:
— При кому я буду делегатом?
Робесп’єр відповів:
— При командувачі експедиційної колони, посланої проти Лантенака. Мушу тільки попередити — це аристократ.
Дантон скрикнув:
— От іще з чого хочеться сміятися! Аристократ? Ну, то що? Про аристократа можна сказати те ж, що й про священика. Коли він наш, він чудовий. Дворянство — забобон, і не слід перебільшувати його значення ні в той, ні в той бік. Скажіть, Робесп’єр, хіба Сен-Жюст не аристократ? Флорель де-Сен-Жюст, чорт забери! Анахарсіс Клоотс — барон. Наш друг Шарль Гесс, що не пропускає жодних зборів у Кордельєрів, князь і брат теперішнього ландграфа Гессен-Ротенбурга; Монто, близький друг Марата, — це ж маркіз де-Монто. В Революційному трибуналі є священик засідатель, Вілат, і другий засідатель — аристократ, Леруа, маркіз де-Монфлабер. Обоє люди надійні.
— Ви ще забули, — додав Робесп’єр, — голову Революційного трибуналу…
— Антонеля?
— Він же маркіз Антонель, — сказав Робесп’єр.
Дантон відповів:
— Дамп’єр, що загинув при Конде за республіку, аристократ, аристократ і Борепер, що застрелився, але не відкрив пруссакам ворота Вердена.
— Однак це не завадило Дантонові, — пробурчав Марат, — коли одного разу Кондорсе сказав: «Гракхи [79]були аристократи», — крикнути йому: «Всі аристократи зрадники, починаючи з Мірабо і кінчаючи тобою».
— Громадянине Дантон, громадянине Робесп’єр, — поважно заговорив Сімурден, — ви, може, й маєте рацію, довіряючи аристократам, але народ їм не довіряє, і він не помиляється. Коли священикові доручають наглядати за аристократом, відповідальність священика подвоюється, і треба, щоб священик був непохитний.
— Безперечно, — сказав Робесп’єр.
— І невблаганний, — додав Сімурден.
Робесп’єр відізвався:
— Добре сказано, громадянине Сімурден. Ви матимете справу з молодим чоловіком. Ви вдвоє старший за нього і зможете вплинути на нього. Треба ним керувати, але обережно. Він, здається, має військові здібності, всі донесення щодо цього сходяться. Його загін належить до складу корпусу, виділеного з рейнської армії для походу у Вандею. Цей чоловік недавно прибув з кордону, де показав себе хоробрим і розумним. Він прекрасно
