Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго

ночі в Тюїльрійському палаці королева показала сплячого дофіна. Гаде поцілував у лоб дитину, але зажадав, щоб відрубали голову її батькові. Салль, що викривав вигадані зносини Гори з австрійським урядом; Сіллері, кривий з правих лав, до пари Кутонові, кривому з лівих лав; Лоз-Дюперре, який запросив на обід журналіста, що назвав його негідником. «Я ж знаю, — сказав Лоз-Дюперре, — негідником називають просто людину, яка інакше мислить»; Рабо-Сент-Етьєн, що почав свій Альманах на 1790 рік словами: «Революцію закінчено»; Кінет, один з тих, хто скинув Людовіка XVI; янсеніст Камюс, що склав проект громадянського становища духовенства, людина, яка вірила в чудеса диякона Паріса і цілі ночі била поклони перед семифутовим розп’яттям, почепленим на стіні його кімнати; Фоше, священик, що разом з Каміллом Демуленом[89] підготував події 14 липня; Інар, що зробив злочин, сказавши: «Париж буде зруйнований» в ту саму мить, коли Брауншвейг сказав: «Париж буде спалений»; Жакоб Дюпон, який перший вигукнув: «Я атеїст» і якому Робесп’єр відповів: «Атеїзм — забавка аристократів»; Ланжюїне, непохитний, проникливий і відважний бретонець; Дюкас-Евріал при Буайє-Фонфреді Ребеккі, Пілад при Барбару; Ребеккі відмовився від депутатських повноважень тільки через те, що Робесп’єр ще не був гільйотинований; Рішо, що боровся дроти незмінності секцій; Ласурс, який висловив убивчий афоризм: «Горе свідомим народам» і який мусив біля ешафота відкинути ці слова, гордо сказавши монтаньярам[90]: «Ми вмираємо, бо народ ще спить; а ви вмрете, бо народ прокинеться»; Бірото, який на свою голову домігся скасування декрета про недоторканність народних представників, бо незабаром сам потрапив на ешафот; Шарль Віллат, що час від часу заспокоював свою совість протестом: «Я не хочу голосувати під загрозою ножа»; Луве, автор «Фоблаза», що закінчив своє життя книготорговцем у Пале-Роялі, де за прилавком сиділа Лодоїска; Мерсьє, автор «Картин Парижа», який сказав: «Усі королі відчули на своїй шиї 21 січня»; Марек, що клопотався «охороною старих кордонів»; журналіст Kappa, який, зійшовши на ешафот, сказав катові: «Шкода вмирати, хотілося б побачити продовження»; Віжец, що називав себе «гренадером другого батальйону, Майєнни й Луари» у відповідь на погрози, які лунали з громадських трибун, загорлав: «Я вимагаю, щоб при першому ремстві трибун ми, депутати, залишили зал і пішли в Версаль з шаблями наголо!»; Бюзо, якому судилося вмерти з голоду; Валазе, що сам заподіяв собі смерть; Кондорсе, який загинув у Бург-Егаліте, колишньому Бург-ла-Рен, викритий томиком Гораціо, знайденим у його кишені; Петіон, якого в 1792 році боготворив народ, а в 1794 розшматували вовки. І ще десятки інших і серед них Понтакулан, Марбоз, Лідон, Сен-Мартен, перекладач Ювенала Дюссо, що брав участь у ганноверській кампанії; Буало, Бертран, Лестер-Бове, Лесаж, Гомер, Гардіан, Менв’єль, Дюплантьє, Лаказ, Антібуль. І на чолі їх новий Барнав[91], якого звали Верньйо[92].

По другий бік: двадцятитрьохлітній Антуан-Луї-Леон-Флорель де-Сен-Жюст, блідий, з насупленими бровами, правильним профілем і з загадковим, повним суму поглядом; Мерлен із Тіонвіля, якого німці прозвали Feuerteufel — «Вогняним чортом»; Мерлен із Дує, злочинний автор закону про підозрілих; Субрані, якого паризький народ обрав першого преріаля[93] своїм командиром; колишній кюре Лебон, що держав шаблю тією самою рукою, якою колись тримав кропило; Білло-Варенн, що передбачав майбутні суди з посередниками замість суддів; Фабр д’Еглантін, що створив одну, але чудесну річ — республіканський календар, так само, як Руже де-Лілль дав одну тільки річ, але величну й натхненну — «Марсельєзу»; Манюель, прокурор Комуни, який сказав: «Коли помирає король, це не значить, що на одну людину поменшало»; Гужон, який узяв Тріпштадт, Нейштадт та Шпейєр і погнав прусську армію; Лакруа, адвокат, що перетворився на генерала і дістав орден святого Людовіка за тиждень до 10 серпня; Фрерон-Терсіт, син Фрерона-Зоїла, невблаганний Рют, якому судилося вбити себе в той день, коли загинула республіка; Фуше, людина з душею демона і обличчям трупа; Камбулас, друг «отця Дюшена», що сказав Гільйотену: «Ти з клубу Фельянів, а твоя дочка — з Якобінського клубу»; Жаго, який, відповідаючи на скарги з приводу того, що в’язнів держать майже голими, кинув такі слова: «Нічого, тюрма одягла їх в камінь»; Жавог, страшний розкопувач могил у Сен-Дені; Осселен, що присуджував до вигнання аристократів, а сам переховував у себе аристократку, пані Шаррі; Бантаболь, який, головуючи на засіданнях Конвенту, подавав знак трибунам, чи їм аплодувати, чи свистіти; журналіст Робер, чоловік мадемуазель Кераліо, який писав: «Ні Робесп’єр, ні Марат не бувають у мене. Робесп’єр може прийти в мій дім, коли схоче. Марат — ніколи»; Гаран-Кулон, який, коли Іспанія дозволила собі втрутитися в процес Людовіка XVI, гордо заявив у Конвенті, що Збори не повинні допускати, щоб навіть читався лист від короля на оборону короля; епіскоп Грегуар, спочатку пастир, достойний церкви перших християн, але який пізніше, за імперії, став графом Грегуаром замість Грегуара-республіканця; Амар, який казав: «Вся земля засудила Людовіка XVI. До кого ж апелювати? Хіба що до планет»; Руйє, який заперечував проти того, щоб 21 січня стріляти з гармати на Новому мосту: «Голова короля не повинна впасти з більшим галасом, як голова іншої людини»; Шеньє, брат Андре Шеньє, поета, гільйотинованого 1794 р. за монархічну пропаганду[94]; Вадьє, що, сходячи на ораторську трибуну, клав перед собою пістолет; Таніс, що мав таку розмову з Моморо: «Я хочу, щоб Марат і Робесп’єр обнялись у мене за столом», — сказав Таніс. «А де ти живеш?» — спитав його Моморо. — «В Шарантоні»[95]. — «Я так і думав», — сказав Моморо; Лежандр, що був різником Французької революції, як Прайд був різником Англійської; «Іди сюди, я тебе приб’ю!» — гукнув він якось депутатові Ланжюїне. А Ланжюїне відповів: «Добийся спершу декрета, який оголосив би мене биком»; Колло д’Ербуа, цей похмурий комедіант у дволикій античній масці, яка одночасно говорила так і ні, одним ротом схвалюючи те, що ганьбив другий. В Нанті він шельмував Кар’є, а в Ліоні звеличував Шальє,[96] він послав Робесп’єра на ешафот, а Марата в Пантеон; Женісьє, який вимагав смертної кари для всіх, хто носитиме медаль «замученого Людовіка XVI»; шкільний учитель Леонар Бурдон, що запропонував свій дім дідові Юрських гір; моряк Топсан; адвокат Гупільо; купець Лоран Лекусант; лікар Дюгем; скульптор Сержан; живописець Давід; принц Жозеф Егаліте.

І ще інші: Лекуант-Пюїраво, який вимагав, щоб Конвент особливим декретом визнав, що Марат «божевільний»; Робер Лекде, невгамовний творець того спрута, головою якого був Комітет громадської безпеки і який простяг по Франції двадцять одну тисячу лап, іменованих революційними комітетами; Лебеф, про якого Жіре-Дюпре в своєму «Тріумфі лжепатріотів» вмістив