Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго

— Під час вересневої розправи[69] ви сховалися, Робесп’єр.

— Зате ви, Марат, показали себе.

— Робесп’єр, ви кинули на землю червону шапку.

— Так, коли її надів зрадник. Те, що прикрашає Дюмур’є, те не личить Робесп’єрові.

— Робесп’єр, коли приходили солдати Шатов’є[70], ви не дозволили накрити покривалом голову Людовіка XVI.

— Я зробив краще: я відрубав ту голову.

Тут втрутився Дантон, але, замість того щоб заспокоїти, тільки додав жару.

— Робесп’єр, Марат, — сказав він, — заспокойтесь.

Марат не любив, коли його ім’я називали другим.

Він обернувся:

— А ви чому втручаєтесь, Дантон?

Дантон підскочив:

— Чому втручаюсь? А ось чому. Я не хочу братовбивства. Не повинно бути ворожнечі між двома людьми, що служать народові. Досить з нас війни з іноземцями та війни громадянської, щоб додавати до них ще цю внутрішню боротьбу. Я робив революцію і не хочу, щоб її занапастили. Ось чому я втручаюся.

Марат відповів, не підвищуючи голосу:

— Ви б краще подбали про свої звіти.

— Мої звіти! — скрикнув Дантон. — Ідіть питайте їх у Аргонських ущелин, у визволеної Шампані, у завойованої Бельгії, у армій, в яких я чотири рази підставляв свої груди під кулі! Підіть, спитайте мої звіти на площі Революції, на ешафоті 21 січня, у поваленого трону, у гільйотини, цієї вдови…

Марат перебив мову Дантона:

— Гільйотина не вдова, а дівчина; на неї лягають, але її не запліднюють.

— А ви звідки знаєте? — відрубав Дантон. — Ось я її заплідню.

— Що ж, подивимось, — сказав Марат і ущипливо всміхнувся.

Дантон помітив цю усмішку.

— Марат! — крикнув він. — Ви скритна людина, а я людина широкого простору і ясного дня. Я ненавиджу життя плазунів. Бути мокрицею — не для мене. Ви живете в підвалі, а я на вулиці. Ви всіх уникаєте, а зо мною кожен може бачитись і говорити.

— Ви, красунчику, може, завітаєте до мене? — пробурчав Марат.

І, вже без посмішки, він заговорив владним тоном:

— Дантон, подайте звіт про тридцять три тисячі екю золотом, які Монморен заплатив вам від імені короля, нібито нагороду за вашу прокурорську службу в Шетле.

— Я брав участь у подіях 14 липня, — сказав Дантон гордовито.

— А палацові комори? А королівські діаманти?

— Я брав участь у подіях 6 жовтня.

— А крадіжки в Бельгії вашого aller ego[71] Лакруа?

— Я підіймав народ в день повернення короля з Варенна!

— А зал в театрі Опери, збудований на дані вами гроші?

— Я озброїв секції Парижа.

— А сто тисяч ліврів секретних фондів міністерства юстиції?

— 10 серпня — моя робота.

— А два мільйони секретних витрат, із яких ви взяли собі чверть?

— Я спинив наступ ворога і перегородив дорогу коаліції королів.

— Продажна тварюка! — сказав Марат.

Дантон випростався, він був страшний.

— Так, я продажна тварюка! — крикнув він. — Я продав своє тіло, але врятував світ.

Робесп’єр почав кусати нігті. Він не міг ні сміятися, ні всміхатися. Він не вмів ні сміятись громовим реготом, як Дантон, ні ущипливо всміхатись, як Марат.

Дантон продовжував:

— Я — як океан, я маю свої припливи і відпливи. Коли вода спадає — видно моє дно, коли підіймається, — видно мої хвилі.

— Ваше шумовиння, — сказав Марат.

— Мою бурю, — сказав Дантон.

Разом з Дантоном підвівся й Марат. Він теж вибухнув. Змія раптом перетворилась у дракона.

— А! — скрикнув він. — А! Робесп’єр, Дантон, ви не хочете мене слухати! Гаразд, я кажу вам, що ви пропащі! Ваша політика заведе вас у тупик, з якого немає виходу. Те, що ви робите, закриє перед вами всі двері, крім дверей могили.

— В цьому наша велич! — сказав Дантон.

І знизав плечима.

Марат продовжував:

— Дантон, стережись. Верньйо теж мав широкий рот, товсті губи і гнівні брови. Верньйо теж рябий, як Мірабо і ти. Це не відвернуло 31 травня. А ти знизуєш плечима! Іноді від знизування плечима падає голова. Дантон, я кажу тобі: твій гучний голос, зім’ята краватка, твої м’які чоботи, твої інтимні вечері, твої глибокі кишені привертають увагу Луїзетти. (Луїзетта було пестливе ім’я, вигадане Маратом для гільйотини).

Він продовжував:

— А ти, Робесп’єр, ти поміркований, але це тобі не допоможе. Пудрись собі, зачісуйся, чепурись, красуйся в тонкій білизні, строй з себе джинджика, — ти не уникнеш Гревської площі[72]. Читай декларацію Брауншвейга, — все одно з тобою зроблять, як зробили з царевбивцею Дам’єном. Хоч як не крути, а тебе таки четвертують.

— Кобленцький підголосок! — крізь зуби сказав Робесп’єр.

— Робесп’єр, я не чийсь підголосок, я всезагальний крик. А! Ви обоє молоді. Скільки тобі років, Дантон? Тридцять чотири. А тобі, Робесп’єр? Тридцять три. Гаразд. А я, я жив завжди, я споконвічне людське страждання, — мені шість тисяч років.

— Це правда, — відізвався Дантон, — шість тисяч років Каїн переховувався в своїй ненависті, як жаба в камені. Брила розкололась, Каїн вийшов між люди, і це — Марат!

— Дантон! — крикнув Марат. І темний блиск з’явився в його очах.

— Що там іще? — спитав Дантон.

Так говорили ці троє. Це було сперечання громів.

III. ТРЕМТІННЯ НАЙГЛИБШИХ ФІБР

Розмова урвалась. Кожен з титанів заглибився в свої думки.

Леви бояться змій. Робесп’єр дуже зблід, Дантон дуже почервонів. Обох проймав дрож. Зловісний вогник в очах у Марата погас. Спокій, владний спокій знову запанував на обличчі цієї людини, страшної для страшних.

Дантон почував себе переможеним, але не хотів здаватися. Він сказав:

— Марат кричить про диктатуру і згоду, а вміє тільки сіяти чвари.

Робесп’єр розтулив тонкі губи і промовив:

— Я поділяю погляд Анахарсіса Клоотса[73] і кажу: ні Ролана, ні Марата.

— А я кажу: ні Дантона, ні Робесп’єра, — відповів Марат.

Він пильно подивився на обох і додав:

— Дозвольте дати вам одну пораду, Дантон. Ви закохані, ви мрієте про одруження, не втручайтесь більше в політику, будьте розважні.

І, ступивши крок до дверей, щоб вийти, він зловісно вклонився їм:

— Прощайте, панове.

Дантон і Робесп’єр здригнулись.

В цю мить в глибині кімнати почувся голос:

— Ти неправий, Марат.

Усі обернулися. В той час, коли Марат лютував, хтось непомітно зайшов у кімнату через задні двері.

— А, це ти, громадянине Сімурден? — сказав Марат. — Добридень.

Це, дійсно, був Сімурден.

— Я кажу, що ти неправий, Марат, — повторив він.

Марат позеленів, — такий відтінок мала його блідість.

Сімурден додав:

— Ти корисний, але Робесп’єр і Дантон — необхідні. Для чого ж погрожувати їм? Єдність, єдність, громадяни! Народ хоче єдності.

Ця несподівана поява була для співрозмовників ніби відром холодної води, яке їм вилили на палаючі голови,