Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Кулячись від дошкульних продувів холодного осіннього вітру, що вільно гуляв між віттям дерев, а також і між глядачів хиткої гальорки старенького дощатого театру, ми розкошували в компанії залізничних робітників, міських прикажчиків, госпітальної прислуги, покоївок та видужуючих нижніх чинів із слабосильної команди. Ми мліли від солодких арій ніжної Оксани, ми ревно оплакували занапащену долю покритки Рахілі, ми заходилися реготом за дурним Стецьком, ми залюбки підспівували дівоцьким хорам на вечорницях, ми захватно підтопували карколомним фінальним гопакам… Завіса спадала — і ми вили, вищали, оббивали долоні і стопту. вали черевики в шалі скажених овацій… Світло в залі спалахувало — і вже жодного з нас на гальорці не було. Ми вже сиділи в кущах і нашвидку курили, палко й пристрасно обмінюючись враженнями після акту… Зате коли кінчався спектакль і Піль, встромивши вусики свої за комір чорної пелерини, тихо зникав в темені садових алей — тоді раптом примеркла рампа спалахувала знову повним світлом, завіса здіймалася вдруге, і в реві наших овацій туди, на кіп, до ніг улюбленої примадонн, бурею летіли десятки синіх кашкетів з білими кантами та срібними гербами. Це була багаторічна традиція заміського театру, і її дотримували всі труни, які були заборонені гімназистам: оперета, фарс, «малороси». Актори відкланювалися вдруге — гімназистам.
Того вечора ми дивилися якусь проймальну й жалісну мелодраму. Старий сільський багатій закохувався в молоду наймичку. Але марні були його зальоти, благання, загрози — дівчина кохала молодого наймита. Протягом двох дій старий кровосос і селадон проклинав молодих коханців, бив їх, намагався то отруїти, то зарізати, то кинути з кручі в річку. Зате в третій дії він раптом вдавався до бога, ішов у монахи, а свій хутірець відписував… предметові свого нещасного кохання та її коханцеві. В четвертій дії щасливі молоді, благословляючи бога і свого добродія, справляли весілля, а заразом і новосілля в хаті старого кровососа. Хата була біленька-чепурненька, біля неї повітка, криниця з журавлем, довкола маки, соняшники і рожі, а далі — вишневий садочок у цвіту. Над молодим вишневим цвітом дружно й гучно гули рої джмелів. Для цього сценаріус, не одриваючись, дмив у дитячий свисток з горошинкою всередині. І от, тої хвилини, коли молоді вдаряли весільного гопака, на авансцені знову з'являвся старий кровосос в чернечій одежі, з торбою і патерицею. Він довго плакав, молився і бив себе в груди, а потім хапав патерицю й убивав обох щасливих коханців…
Завіса впала — і вся зала плакала. Піль насунув кашкета на ніс і зник у темряві саду. Тоді завіса пішла вгору вдруге, і ми засипали нашими кашкетами безталанних молодих коханців. Ах, і на чорта ж вони повірили старому павіанові? Хіба таким кровососам можна вірити? От вам і розплата за. легковірність, добродушність, ніжні співи і пристрасні танці. Розбуркані і піднесені ми вийшли з театру.
Кроків за кілька проти дверей театру, просто під газокалільним ліхтарем стояв… Піль.
Серця наші ойкнули, і ми хильнулися мерщій назад, у тінь. Але було вже пізно.
— Пст! — кивнув пальцем Піль.
До найближчих кущів було кроків з тридцять, і прокляті ліхтарі заливали все довкола густим і яскравим світлом.
— Пст, пст! — кивнув знову Піль. Потім він вийняв хустку і обтер лице.
Власне це треба було б зробити саме нам — холодний піт заливав нам очі і виски. Тоскно ми топталися на місці.
— Ближче! — прогунявив Піль.
Понурившись, ми попленталися ближче. Ховатися вже не було чого. Наші обличчя він вже все одно побачив. За два кроки ми спинились, не зводячи очей. Ми знали: Піль вийме книжечку і олівець і зараз усіх нас перепише. Завтра: директорський кабінет, фонтани Мопсової слини, тупотіння ногами, потім педагогічна рада і… господи! Може, хоч заради воєнного часу — не вигнання, а тільки три з поведінки!?
Зітхнувши, ми наважилися звести благальні очі на Піля і тієї ж секунди стали як укопані.
Піль стояв, прихилившись до ліхтаря, і ніякої книжечки в його руках не було, В лівій він тримав кашкета, в правій — носову хусточку. Він підніс її до носа і гучно висякався. Під очима в нього було вогко…
Ні, ні! То була просто нежить. Не може ж бути, щоб гімназичний педель умів плакати.
— … В Новоушицькому повіті… — пробурмотів Піль собі під ніс і, втершись остаточно, сховав хусточку до кишені. — Підійдіть ближче. Як вам сподобалося?
Ми не зрозуміли. До кого це він звертався? Нікого ж коло нього, крім нас, не було. Що і кому сподобалося?
— Як вам сподобався спектакль?
Тепер ми зрозуміли: Піль збожеволів. Це доля всіх шпиків: вони під старість захворюють на манію переслідування. Боязко ми відсторонилися. Здається, божевільні кидаються на людей…
— Надзвичайно! — відповів собі Піль. — Гра! Співи! А взагалі?..
Ми тремтіли. Піт стікав з нас, як з викупаних, і холодний осінній вітер зразу ж обвівав і морозлв нас.
Втім, головний жах був попереду. Піль раптом поліз до кишені й вийняв портсигар. Клацнувши механічним замком, він розчинив його і простяг в нашому напрямі:
— Прошу, панове!.. Беріть, беріть, нічого. Репетюк, Теменко, прошу, Сербин, ви ж курите? Туровський, будь ласка…
Ми відступили. Аж тепер нам було все зрозуміле. Старе стерво ще й глузує з нас! Він хоче показати, що тепер вже нам все можна, навіть закурити при ньому: однаково він не лічить вже нас за гімназистів — завтра ми будемо вигнані геть. Ні, мрачна душо, ти нас на це не візьмеш!..
— Та беріть! — вговорював нас Піль. — Я все одно знаю, хто курить. І про театр знаю. І чи щовечора буваєте, знаю. І що кашкети кидаєте, знаю. І про дзвоник до сценаріуса знаю. Все знаю.
