Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Ельфріда Карлівна проводила його здивованим поглядом. На вихід із класу треба було просити дозволу в учителя.

— Репетюк! — несміливо покликала вона й кашлянула. — Куди ви?

Не відповівши нічого, тільки знизавши плечима, Репетюк зник за дверима. Ельфріда Карлівиа подивилася йому наздогін і обернулася знову до журналу. Тоді в іншому кутку раптом звівся Воропаєв і так само рушив до дверей.

— Воропаев!! — зовсім розгубилася німкеня. — Куди ж ви? — Але й на цей раз вона не дістала відповіді.

Тільки зник за дверима Воропаєв, з місця звелися Кашин і Кульчицький. Вони вийшли так само, як і товариші, під німим запитливим поглядом учительки.

За Кашиним і Кульчицьким рушили інші. Один по одному, урочисто й мовчки, ми вставали з місць і простували до дверей. Ельфріда Карлівна вже не спиняла нас і не запитувала. Збліднувши й закусивши губу, вона одвернулася до вікна, лиш скоса проводжаючи кожного з нас сумним і невидющим поглядом.

Останнім лишився в класі Хавчак. Коли двері зачинялися за передостаннім, Макаром, Хавчак трохи підвівся і зробив вигляд, що він також ладнається йти. Коли ж двері зачинилися, він знову присів, показуючи учительці, що він зовсім і не збирався йти, а тільки нахилився підняти з підлоги папірець. Не підтримати товаришів він боявся, але й підтримати було страшно не менш. Він розгорнув казки братів Грімм, поспішаючи задемонструвати свою готовність відбувати лекцію з учителькою сам-на-сам. Він вирішив вже сказати товаришам, що його, останнього, Ельфріда Карлівна затримала й наказала сидіти з нею в класі.

Коли двері за Макаром зачинилися, Ельфріда Карлівна зітхнула й почервонілими очима оглянула порожні парти. Несподівано її погляд настромився на самітну й запобігливу постать Хавчака з наготовленою для читання книжкою. Ельфріда Карлівна блідо усміхнулася.

— Хавчак, — сказала вона, — ви можете також… Іти. Потім вона забрала журнал і вийшла.

В учительській Ельфріда Карлівна сказала, що в неї розболілась голова і вона змушена була скасувати лекцію.

Батько Зілова був ремонтний слюсар першого класу. Тридцять років тому — вісімнадцятилітнім парубком — він з партією орловських заробітчан приїхав на будівництво прикордонної дільниці південно-західної залізниці. Він почав з землекопа, потім став ремонтним чорноробом. Коли вітка була закінчена, він перейшов мастильником в щойно збудоване депо. За три роки він вийшов на підслюсаря. З тої пори минуло двадцять п'ять років, і старий Зілов за цей час, рівний половині пересічного людського життя, перейшов через усі стадії й галузки слюсарської кваліфікації. Не було системи тормоза, не було взірця паровозного котла, не було марки механічних терезів, не було на всій дільниці — ні в депо, ні в вагонних майстернях, ні в технічній палаті — жодного мєханізма, якого б не знав, не ремонтував вже старий Зілов. Коли ж траплялося, що на залізницю поступав якийсь новий, щойно сконструйований удосконалений механізм і технічна палата бралася його опановувати, — начальник служби тягла, начальник служби колії та й начальник служби руху насамперед посилали в ремонтну бригаду депо по слюсаря Зілова. За день, тобто за десять годин такої консультантної надурочної роботи, слюсар першого класу Зілов діставав поверх утримання ще й преміальних… карбованець сімдесят п'ять копійок. Самій технічній палаті за опанування механізму преміальних сплачувалося від одної сотні до кількох тисяч карбованців, залежно від механізму. На цих преміальних півтора карбованця старий Зілов «розжирів»: «власний будинок», дві кімнатки з кухнею, на чиншовому під садибу від графа Гсйдсна наділі землі, десять сажнів на п'ятнадцять. На цьому «грунті», окрім згаданого вище «особняка», уміщалися ще: сарайчик для різного господарського начиння, халупка — два сажні на чотири — під хатньою слюсарнею, літня убиральня, помийниця, грядка з молодою цибулькою, кущ бузку, клумба з піонами й білими айстрами та абрикосове дерево з мікроскопічним столиком під ним — для благодушного чаювання в весняні та літні вечори. За двадцятирічне чиншування старий Зілов сплатив за півтораста сажнів на графський рахунок банку якраз стільки, скільки коштували на продаж п'ять десятин удобної землі. Для старого Зілова це була не стільки данина ліричному нахилові мати «власний куток», як звичайнісінька квартплатня. Для старого Гсйдена це також не була якась виключна вдала афера, а одна із звичайнісіньких граф у прибутковій статті графського бюджету. А проте що може бути дужче за двадцятилітню звичку?! І старий Зілов так полюбив свою халупку, слюсарню, грядку з айстрами і столик під абрикосами, що, й оком не кліпнувши, почав сплачувати старому Гейденові максимальний банковий процент поверх чиншу, заведений графом з огляду на дорожнечу воєнного часу. Задля цього він почав після робочої днини ще Дві-три години ходити по приватних будинках ремонтувати водогін, ватерклозети, замки і вентилятори. Втім, графу Гейденові гроші й справді були дуже потрібні. Його одинак сип, блискучий кавалергард, на самі білі бальні рукавички витрачав за рік більше за річний чинш старого Зілова. Бо молодий граф Гейдсн робив кар'єру і собі, і своєму батькові. Він був один з ад'ютантів ставки верховного головнокомандувача. Двоє синів старого Зілова не так блискуче, але також воювали. Один був солдат, другий — прапорщик воєнного часу. Один був уже вбитий, другий потрапив у полон. Третій син, Ваня, доучувався в гімназії. Була ще маленька дочка, Манл. Її підготовлювано до вступу в підготовчий клас. Старий Зілов твердо вирішив дати середню освіту всім своїм дітям. Щоб не поневірялися, як колись сам старий.

І от, двадцятого серпня старий Зілов дістав повідомлення про відкомандирування його ремонтним майстром на Мурманську залізницю.

Старий Зілов схилився на столик під абрикосом і заплакав.

З Мурманською залізницею справи були погані. Як відомо, цю величезну залізницю збудовано під час війни з спеціальними стратегічними завданнями, щоб обійти о сполученні з союзниками захоплене німецьким флотом Балтійське море. Трасована через ліси, дику тундру й болота залізниця не мала ніякого власного