Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Макарові здалося, що він губить притомність. Кров справді відлила від серця, але відлинула, мабуть, геть уся, і Макар відчув, як це прокляте серце зовсім спинилося. Він забув навіть звестися. Так і зостався сидіти накарачки, пустивши поли шинелі по підлозі й розкинувши руки на боки.
— Що з вами… Макар? — скрикнула Ельфріда Карлівна перелякана. — Зінд зі кранке?
Аж тепер кров буйною хвилею вдарила назад, навіть і не в серце, а просто в. голову, і Макар здолав звестися — червоний і готовий вмерти від сорому…
— Взагалі… мені треба було побачити вас, Ельфрідо Карлівно… — насилу видавив він із себе.
— Абер варум зітцен зі ауф дер діле?
— Я дуже втомився і взагалі… присів трохи спочити! — несподівано збрехав Макар, відчуваючи, як грунт тікає з-під його ніг.
Ельфріда Карлівна неймовірно похитала головою й запросила Макара йти до її кімнати. Макар помітив, що очі її були червоні. Безперечно, вона плакала…
Ельфріда Карлівна пропустила вперед Макара, вказала йому на стілець коло столу, а сама пройшла й сіла поруч на канапу. Кімната була мікроскопічна. В ній містилися тільки стіл, два стільці, велике крісло, шафа і канапа. Очевидно, на канапі Ельфріда Карлівна і спала. Канапа була просто проти вікна з кватиркою. Дохлі щури, жаби, вужі, живі кажани, яких ми підкидали Ельфріді Карлівні, мали падати крізь кватирку неодмінно сюди, на канапу. Можливо, вони залазили просто під ковдру! Брр…
Щоб відтягти увагу, Макар кинув оком по стінах. Вони були майже голі. Тільки над столом висів портрет якогось дідуся, можливо, батька, та над канапою дитяча картинка — кицька з рожевим бантиком. Кицька з рожевим бантиком! Не може бути! Невже Ельфріда Карлівна купила собі дитячу кицьку з рожевим бантиком? А одиниці та двійки, які вона ставить? Хіба це сполучне між собою? Кицька і одиниці! Ні, напевне, вона одібрала її в когось під час лекції…
— Ви маєте мені щось сказати, Макар?
Макар здригнув. Ну, да, він має… мав, тобто, ну, да, взагалі. В усякому разі, треба щось говорити. Він відкашлявся і зразу ж попирхнувся:
— Ельфріда Карлівна, — сказав він, але це було так тихо й несміливо, що треба було починати знову. — Ельфріда Карлівна! — На цей раз вийшло занадто гучно для такої маленької кімнатки. Макар знову почервонів…
— Я слухаю вас.
Тоді Макар заплющився, набрав повні груди повітря і кинувся з високого берега у глибоку річку:
— Ельфріда Карлівна! Я тільки сьогодні дізнався, тобто тільки сьогодні нам сказали, що… ну, словом, що ви вже не будете в нас викладати і взагалі… Я хочу попросити вас, Ельфріда Карлівна, щоб ви не сердилися на мене, і взагалі, щоб ви простили мене і не подумали, що я, взагалі, ставився до вас, як взагалі, і взагалі…
Цих «взагалі» було вже щось надміру, і Макар заблудився в них. Але розплющитися він не міг.
— Ну? Що ви кажете? Я не розумію вас?
Голос Ельфріди Карлівни бринів немовби ласково і привітно. Макар набрав слідуючу порцію повітря і вдарив:
— Особливо я прошу вас, Ельфріда Карлівна, пригадуєте, два роки тому, навіть більше, коли я складав вам передержку… Я її взагалі не склав, скориставши з приходу Вахмістра, чи той, взагалі, я хотів сказати — інспектора. А прийшовши на місце, я, пам'ятаєте, заспівав уголос, і всі також потягли за мною. Це було надзвичайне хуліганство, гидка непошана до вас, і це я дозволив собі, повірте мені, зовсім не тому, що ви були німкеня, що оголосили війну з німцями, а я був, а я був, а я був… дурак і сукин син, взагалі…
Це було все. Далі говорити вже, власне, не було чого. Макар спинився і, нарешті, завмираючи, розплющився. Який сором! Як він міг на таке наважитися?
Ельфріда Карлівна вже не сиділа. Вона стояла просто перед Макаром. З очей її справді бігли сльози. Ельфріда Карлівна зробила крок і поклала Макарові на плече руку. Чорт! Взагалі між педагогами й гімназистами такого не практикується, щоб класти руку на плече. Але саме тої секунди, коли Ельфріда Карлівна розтулила вуста і хотіла щось сказати, раптом двері до сусідньої кімнати рипнули. Ельфріда Карлівна відсмикнула руку, Макар відсахнувся, і вони обоє озирнулися.
Позаду них, на порозі — в строкатім халаті, нічному ковпаку, з довгою люлькою в зубах і спираючись на ковіньку, — стояв жовтий прокурений дідуган. Він був точною копією портрета в рамі на стіні. Тільки на портреті дідуган був лагідний, з доброзичливими очима й м'яким рум'янцем на щоках. В натурі ж — в цю хвилину він був аж синій, очі кидали іскри, і все обличчя було перекривлене.
— Швайн! Русіш швайн! — заверещав старикан, висмикнувши люльку з рота. — Руський свиня!
— Тату! — Ельфріда Карлівна кинулась до дідугана. Але злий дідуган замахнувся на неї люлькою.
— Не підходь! Ти торкнулася руської свині! Прокляття батьків паде на твою голову! — Ельфріда Карлівна затулила лице руками. — Геть! — зашипів старикан, показуючи Макарові на двері.
Макар ще не встиг опам'ятатися. Він стояв, розкривши рота. Він отетерів. Старикан тим часом був уже біля нього і пританцьовував довкола, розмахуючи люлькою і нічним ковпаком:
— Ми переможемо!.. Військо кайзера прийде сюди!.. Тут буде велика Німеччина!.. Я — королевський офіцер…
Ельфріда Карлівна тягла Макара за рукав до передпокою.
— Ради бога… я вас благаю. Він вже давно такий. Йому вісім-десять років… Але благаю… не розказуйте нікому… Ви розумієте… Я вас благаю…
Дідуган, проте, теж не відставав. Він наступав ззаду на п'яти, забігав
