Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха

розчарованим у революції кортить більше молоти язиками, ніж робити щось реальне. Далі, ось говорять: майбутнє, мовляв, за масами, до них треба йти. Але щойно товариш Штерн довів нам — нема за масами майбутнього, від них слід триматися подалі. Тож попередня резолюція така. — Він на короткий час перевів подих. — Не може бути єдиної партії в ситуації, коли одна частина виступає за агітацію і пропаганду серед населення, друга — за силові акції та терор. Власне, для того, аби словесна пропаганда була хоч скільки-небудь ефективною, потрібна елементарна легалізація. Маніфест від третього липня такої можливості нам не дає, а дві партії не по­трібні. Висновок, товариші, напрошується логічний: терор і тільки терор. Лише переляканий ворог піде на поступки, не тепер, так пізніше. Голосувати будемо?

— Одноголосно, — підсумував Гелія, не почувши заперечень.

— У такому разі погоджуємо наступне: кожна бойова організація вважається самостійною одиницею. Фінансує себе сама, рішення приймає теж сама. Проте у своїх діях усі незалежні від жодного центру групи керуються загальною стратегією. Приймається?

— Приймається, — тепер за всіх відповів Абрамов.

— Значить, пропоную віднині припинити полювання на прокурорів, суддів та інших чиновників. Від них насправді нічого не залежить. З точки зору стратегії і тактики бити треба в ті місця, які наш спільний ворог вважає найсильнішими. Це поліція, жандармерія, армія. Особливо армія, хочу наголосити окремо.

— Чому така окрема увага? — здивовано поцікавився Гелія.

Савінков уже збирався відповісти, та Штерн випередив: ураз все розклалося по полицях, ось воно, диво, ось наочна ілюстрація, як у різних людей думки збігаються. Не сказав — вигукнув:

— Хто в армії служить, забув? Той самий народ! Але, на відміну від міщан, п’яних робітників чи безграмотних селюків, ці представники народу мають зброю і вміють із нею поводитись. А ще вони люто ненавидять своїх офіцерів, тут можеш мені повірити, Ісаю! Ось де агітація спрацює найкраще вкупі з терором! Тупі міщани бояться сили. Силу держави уособлюють поліція та військо. Вбивати їх, нещадно, не жаліючи бомб та патронів, різати їх ножами, рвати зубами — ось коли той самий безнадійний народ побачить, за ким сила. Без усяких більшовицьких агітаторів упораємося! Якщо солдати проти нас — убивати солдатів! Недавно в піхотному полку двоє здали своєму унтеру одного такого пропагандиста, ще й подяку отримали, грошову.

— Срібляки, — буркнув Абрамов, допивши чай і відсунувши чашку ближче до центру столу.

— За такі дії слід карати показово. І це лише один із шляхів. Гадаю, я в цілому вірно зрозумів думку Бориса Вікторовича.

— У цілому, — згідно кивнув Савінков. — Можуть виникнути різні деталі та нюанси. Проте загалом обрати головною ціллю бойових акцій поліцейських, жандармів та військових після всього, що почалося тепер у державі, — єдина адекватна відповідь на жорстоку реакцію цих сатрапів і держиморд. І, товариші, якщо далі заперечень не буде, дозвольте відкланятися. Гадаю, ви розумієте особливість мого нинішнього становища. Головне — не чекайте більше вказівок, дійте самостійно. Але, — тонкі губи розтягнулися в посмішці, — й по­кладайтеся лише на власні сили.

Він підвівся, за ним — решта.

— Ісаю, хто мене доведе до вокзалу?

— Ті самі люди. Чекають на вулиці. Гукнути?

— Сам.

Розділ п’ятий 

1

Київ, жовтень 1907 року. Вулиця Мала Залізнична[49], поруч із казармами. Київського піхотного полку. Покрова

Цигарка давно скурена, але Вакула за звичкою далі гриз міцними зубами порожній мундштук.

Полтава так і не зрозумів до кінця, для чого Залізняк звелів їм іти разом. Знайти свого товариша, котрий служив у саперній роті й сьогодні з нагоди великого свята разом з іншими щасливцями виходив з казарми гуляти в місто, Вакула міг сам, без сторонньої допомоги. Швидше за все, міркував Полтава, цим наказом Залізняк вирішив зайвий раз показати, хто в їхній групі старший.

Нині на Покрову погода видалася на диво теплою. Якби не багрянець, у який вбрався Київ та околиці, можна було б подумати: повертається літо, щось сталося за цей тиждень, диво дивне — коли лягаєш спати, думаєш, міцно проспав ніч, а насправді прокинувся, перебувши в обіймах Морфею всі холоди. Дерева перебиралися непомітно, вночі, в темряві, мов сором’язлива дівчина міняє одне вбрання на інше, робить то хутко, аби нічий хтивий погляд не встиг підгледіти за таїнством. З вечора листя ще лишалося зеленкуватим, на ранок — демонструвало яскравий жовтогарячий наряд, немов багата наречена — посаг або примхлива київська модниця — нові фасони, отримані хазяйкою салону просто з Парижа.

Полтава на ходу розстебнув свою тужурку, повногрудо й задоволено вдихаючи запах останніх, справді теплих днів осені. Скоро знову зарядять дощі, котрі вже змінить не тепло, а сніг, у селах та містечках — м’який та пухнастий, на київських вулицях — брудний, непривітний, навіть вульгарний. Пору року від пізньої осені до ранньої весни Полтава не любив ніколи, зокрема — через зовсім не по-чоловічому слабке здоров’я. З першими серйозними дощами починався непереборний нежить, перший сніг приносив мокрі ноги, застуду та хрипоту, часом від цього навіть сльозилися очі. Як минуться для нього нинішні холоди — хлопець навіть не намагався уявити. Більше того: глибоко-глибоко в себе загнав думку про те, як було б добре для всіх, аби їхній із Вакулою теперішній вихід виявився невдалим.

Сам же Вакула далі лишався в піджаку, досить цупкому й теплому, аби почуватися затишно в таку погоду. З-під викоту визирала та сама вишита сорочка, на голові — картуз. Зараз він мало чим відрізнявся від простого містечкового, а то й сільського дядька, котрий вибрався до самого Києва на Покрову, аби подивитися, як у містах ярмаркують. Уваги до себе Вакула зовсім не привертав, навіть одного разу дозволив собі невеличкий бешкет: побачивши городового, зняв на ходу картуза, вклонився, примудрившись не видатися при цьому аж таким блазнем. Городовий провів його байдужим поглядом: сьогодні на вулицях можна зустріти всякого народу.

Навіть не припустив, що в кишені піджака в чоловіка, котрий так весело привітався з ним, лежить заряджений револьвер системи «наган».

Такий же ховав у кишені тужурки Полтава. Хоча озброєним виходив на вулицю не вперше, всякий раз ішов з думкою: про револьвер усі довкола знають, найперше — поліцейські, і як не зараз, то за найближчим рогом на нього вже чекають фараони з кайданками напоготові. Але спосіб, яким хлопець заспокоював себе, теж збоку виглядав досить дивно — варто було лише торкнутися завжди чомусь холодної сталі пальцями, час від часу застромляючи руку в кишеню, й страхи на якийсь