Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха
Арештант підійшов, повільно переставляючи ноги. Коли наблизився до столу майже впритул, поручник зупинив різким:
— Стояти!
І тут же в лице в’язневі вдарило світло його лампи.
Той спробував закритися руками, спрацював рефлекс. Та скуті ланцюгом ноги ледь встояли на холодній цементованій підлозі від різкого руху, арештант був змушений зібрати рештки сил і напружитись, аби втримати рівновагу. Суярко стежив за його спробами зі щирим зацікавленням і не міг собі пояснити задоволення від того, що в’язень таки не зміг встояти, поточився і впав. Правда, в останню мить зумів зігнути праве коліно і впав на нього. Удар вийшов глухим і, напевне, болючим для чоловіка — той не стримав крику, скреготнув зубами, голосно видихнув і таки розпрямився.
Поручник кілька разів ляснув у долоні, виставивши перед собою зігнуті в ліктях руки.
— У цирку ніколи себе не пробував, Хмелю?
— На коліна перед вами не стану, — процідив той у відповідь.
— Захочу — станеш, — пообіцяв Суярко, і тон його не залишав сумнівів: поведінка й узагалі доля того, кого він назвав Хмелем, цілком залежить від бажань поручника. — І можеш без цих своїх гасел, тебе тут усе одно ніхто не чує. Хоча якщо тобі полегшає, дам три хвилини. Покричи щось про царських сатрапів та держиморд, виговорись. Може, більше часу треба?
— Усіх не пересаджаєте, — промовив Хміль.
— І це вже чули, — кивнув поручник. — Слухай, хоч хтось із вас колись нормально поговорити може? У тебе наче жінка є, Хмелю. Як там її називають у вас на околиці? Хмелиха чи Хмелеха?
— Мою дружину хрестили Галиною, — підборіддя арештанта ледь здригнулося. — І до того, в чому ви мене тут звинувачуєте, вона зовсім не причетна. У неї дитина під серцем, і ви не маєте права…
— Мовчати! — прикрикнув Суярко. — Заговорив він про права! Слухай, Хмелю, я ж ось просто зараз тут, на папірці, напишу, що ти можеш мені ще сказати про сатрапів, режим та революцію. Твої подільники теж нічого іншого не вміють говорити. І мене знаєш що дуже цікавить, Хмелю? Дитина в твоєї Галі від тебе буде?
Арештант поворушив губами, але нічого на це не сказав.
— Бо якщо справді від тебе, — вів далі поручник, — то як же ти її, ту дитину, своїй Галі робив? Ось так, з думками про вашу революцію? Чи навіть уголос про неї волаєш, коли лягаєш із жінкою?
— Для цього викликали? — глухо поцікавився Хміль.
— Ні. Мені такі речі цікаві про вас, борців з гідрою царизму, чисто у приватному порядку. Але як не скажеш, то так уже й буде. Тримай партійну таємницю при собі, хай вона разом із тобою помре. Про інше тебе хочу запитати…
— Сісти дайте, — так само глухо перервав Хміль.
— Так ти ж наче вже сидиш.
— Стілець дайте, шкури. Мені нирки відбили, зламали три ребра. Стояти важко, голова крутиться.
— Нирки, ребра… Голодуєш іще… Який день тримаєш свою голодовку, Хмелю?
— Самі знаєте.
— Слухай, ти у мене в печінках, але — не в голові. Тим більше не в серці. Не болить мені серце за вашу братію, розумієш чи ні? У тебе голова крутиться, бо тиждень не жереш нічого! Після того, як цілком заслужено дістав по нирках і по ребрах, бо плюнув на свого слідчого. Такий дорослий, грамотний, за народ стоїш, а слиною плюєшся!
— Я не можу стояти. Дайте стілець, — уперто правив своє арештант.
— Посидіти? Може, ще й прилягти?
Рвучко підвівшись і вийшовши з-за столу, поручник двома широкими кроками покрив відстань між собою та Хмелем, замахнувся вже на ходу, ударив кулаком, не припиняючи рухатись. Коли в’язень упав, знову не стримавши крик, Суярко переступив через нього, крутнувся на підборах, рявкнув:
— Встати! Встати, Хміль Павло Павлов! Покажи себе, борець! Вставай!
Допомагаючи собі, наскільки це було можливо, скутими за спиною руками, ліктями та коліньми, Хміль підвівся, отримавши за це чергову невеличку порцію оплесків від поручника. Зараз в’язень стояв до офіцера спиною, і Суярко знову гаркнув:
— Кру-гом!
Підкорився арештант не відразу. Поручникові здалося — хоча де там «здалося», тут же виправив він себе, так воно і є! — що Хміль захотів зберегти залишки гідності не стільки перед ним, жандармським сатрапом, скільки у своїх власних очах. До подібних манер Григорію Суярку було не звикати, тож він дозволив в’язневі виконати наказ не відразу й не швидко. Почекав, доки Павло неквапом повернеться, незграбно тупцяючи на місці, тоді знову наблизився, заклав руки за спину. Тепер жандарм та його жертва ніби змагалися, хто кого переглядить. Поручник не надіявся, що Хміль перший відведе погляд. Не це зараз мав на меті, тому зітхнув, для чогось підморгнув арештантові, заговорив спокійно, навіть миролюбно:
— У мене нема бажання перевіряти на міцність тебе і твої політичні переконання. Я тебе взагалі вперше бачу. З тобою працювали й далі працюватимуть інші мої колеги, в них напевне є про що з тобою поговорити. Ти тут, бо твоя справа з тієї гірки, що мені приперли, виявилася першою. Їх не за алфавітом складали, за запитом. Мені потрібні всі так звані соціалісти-революціонери, хто заарештований протягом двох останніх тижнів. Причому — за порушення закону, котрий вступив у силу, як відомо, з липня місяця нинішнього року. Ти, Павло Хміль, нелегально тиражував та поширював брошури антидержавного змісту, автори яких закликали до повалення існуючого режиму, але ви всі цим хворі, Бог із вами. — Поручник легенько торкнувся пучкою пальця скроні. — Щоправда, мене цікавить, так би мовити, специфіка таких, як ти…
— Який же я?
— Національне питання. Ну, і цей… — Суярко наморщив лоба, пригадуючи почуте від Підвисоцького нове для себе слово, — сепаратизм[44]… Правильно? Се-па-ра-тизм. Ти хоч знаєш, що це полячишки вам забивають баки? Католики стравлюють православних між собою, знаєш же прекрасно! — відмахнувся поручник, хоча арештант не відповів на це нічого. — У ляхів є величезний зуб на православного царя. Вони шукають, хто б разом із ними допоміг його скинути, хоча це — задачка не для вас, Хмелю. Чому поляки першими заворушилися? Тут же сиділи, в цій же тюрмі, за це саме, за що вашого брата саджають. Хай би ще жидва, нехай ляхи, вони на православний народ зло збирали ще від царя Гороха. Тепер і ви туди ж!
— Ми — це хто?
Поручник трохи відступив назад, примружив одне око.
— Тобі таки треба в цирк, Хмелю. Артист із тебе
