Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха

Полтава зробив це знову, цього разу навіть сміливіше попестив руків’я.

Ні, дурниця, вирішив він, зиркнувши на впевненого в собі й, здавалося, зовсім безтурботного Вакулу. Мабуть, доведеться-таки визнати правду Залізняка, заодно й Оксанину: дорослішати треба, Андрійку, рости над собою. Справді, нікому до нього нема діла у великому місті, тим більше — у святковий день. Та й не чигає на них жодна небезпека. Перестрінуть лише Вакулиного знайомого, і поки чоловіки говоритимуть, він, Полтава, стоятиме трохи осторонь, глядітиме на всі боки, пильнуватиме.

Це не наказ Залізняка. Той просто звелів хлопцеві збиратися та йти з Вакулою до казарм. Що робитиме, Полтава вже визначив для себе сам. Не абияке серйозне рішення. Та все одно — пора, пора ставати дорослішим. Хто знає, раптом Залізняк має рацію і нема в них зараз іншого шляху, крім того, куди він виводить їхній невеличкий бойовий загін.

Полтава разом з іншими віддавав Вакулі належне. Свою роботу знав добре, як, мабуть, чудово знав кілька років тому військову службу. «Вибухові холодці»[50] не використовував. Бомбу вправлявся зробити з будь-якого, неосяжного для розуму Полтави набору пружинок та дротів. «Пекельна машинка», зроблена його руками, могла мати будь-який безпечний зовнішній вигляд. Колишній сапер навіть роздобув маленькі, мов шматочки мила, кубики динаміту, і про його походження Вакулу ніхто не питав. Але навіть це не працювало без одного дуже важливого елемента.

У Вакули не було запалів.

Точніше, він мав, наче в казці, лише три. Перший використав для перевірки: коли змайстрував першу бомбу, вони разом із Залізняком та Полтавою вибралися далеко за місто, в ліс, там підривник жбурнув її, рвонуло — на радість усій трійці. Другий запал використали для тієї фатальної для Полтави бомби, що не розірвала, як було задумано, царського прислужника Чухонцева. Третій у хаті, треба прилаштувати до готової вже вибухівки й кинути так, аби вдарити ним об тверде, тоді рвоне. Звісно, свого часу третя бомба чекає й напевне дочекається. Але далі «коліївці» все одно мусили думати.

Рішення знайшов той-таки Вакула. У піхотному полку сапером служив земляк, навіть, здається, якийсь дуже далекий родич. Довідатись, коли його можна перестріти, багато часу й труда не забрало. План був надзвичайно простий: дізнатися, скільки запалів сапер може непомітно й безпечно для себе винести з частини і скільки за це хоче. Залізняк попервах намагався тиснути на те, аби Вакула переконав свого знайомого працювати на велику ідею та спробував розтермосити національну свідомість, але колишній сапер, хоча сам вважав себе ідейним, категорично відмовився.

— Відразу внюхають крамолу і революцію, — відрубав він. — Солдати цього, наче вогню, бояться. Чув краєм вуха, в них у казармах агітатора зловили, з листівками. Здали офіцерові всім миром, сипонули шомполів, аби не доводив більше до гріха. Потім на вулиці зловили ще одного, студент, прокламації клеїв. Здали в поліцію. Я б обережно поводився з такими речами.

Залізняк далі не міг зупинитися й заспокоїтись, ще трохи помітингував про тотальну несвідомість та заляканість солдатських мас. Але все ж таки нарешті погодився з очевидним: продати вкрадені на складі запали, тобто займатися комерцією, робити, як кажуть на Євбазі, свій маленький ґешефт, Вакулиному знайомому виходило значно простіше, ніж бути посвяченим у плани революційної боротьби, таким чином включившись у неї. Яка, взагалі, різниця, для чого колишньому саперові запали для бомб? Рибу глушитиме…

Перекинувши мундштук зубами з одного кутика рота в інший, Вакула запитав:

— Скільки там?

Годинник був у Полтави — стара мідна «цибулина» лежала в лівій кишені. Вивудивши її за короткий ланцюжок, клацнув кришкою, глянув на циферблат.

— По дванадцятій.

— Далеко?

— Ближче до половини.

— Домовлялися до полудня. Значить, давненько тут маячимо, — буркнув Вакула невдоволено.

— Може, щось не так?

— Усе так, — заспокоїв сам себе кульгавий, дивлячись у бік казармених воріт. — Служби ти не знаєш. Піди вийди, спробуй. Ціла історія.

— Так чого ж нервуєш?

— Хто тобі сказав? Порядок. Просто Оксанці треба було зі мною йти.

— З якої це радості?

— Коли отак стоять мужик із дівкою, ніхто уваги не зверта. Мало хіба… Всяке бува… Тут ми з тобою топчемося, наче два коники. Хоч би трактир який поруч, тоді все ще зрозуміло. Слухай! — Він раптом пожвавився, штурхонув Полтаву ліктем. — Слухай, що!

— Чого ти?

— Нічого! Оно глянь, дівок скільки, служивих виглядають. Мо, підкоти до якої, ти ж молодий. Заговори.

— Про що заговорити?

— Вам, молодим, видніше. Усе краще, ніж отак стовбичити парою, наче на параді.

Здоровий глузд у Вакулиних словах проглядався. Лишалася дрібниця: Полтава не уявляв собі, як зможе просто так піді­йти до першої-ліпшої дівчини, понести їй різну необов’язкову дурню, вона ж дивитиметься на нього круглими очима, не розуміючи зовсім нічого, — адже явно чигає тут не на худого студента в старій тужурці.

Та поки Полтава думав, що на це сказати, погляд уже проти волі шарив довкола, зупиняючись на кожній молодій жінці, яка чи стояла неподалік казарми, чи просто проходила повз них у своїх справах. Пізніше хлопець зрозумів: аби не ця розмова з Вакулою, напевне помітив би її пізніше. Якщо взагалі вчепив поглядом та впізнав.

Її — ту саму чорнявку, рятівницю з Володимирської.

Вдягнена інакше, простіше. Не схожа зовсім на ошатну даму, якою виглядала тоді. Але Полтава бачив лице зблизька, навпроти, руку простягни: запам’ятав одразу, намертво. Обіцяв же знайти.

Знайшов.

З воріт казарми тим часом вийшли двоє. Унтер і єфрейтор, зі свого місця Полтава міг це добре розгледіти.

Чорнявка рушила їм навперейми.

2

Поправивши кошик, що висів на зігнутій лівій руці, Фаїна посунула до задоволеної парочки військових, одягнених з нагоди виходу в місто, на свято, в чисту й навіть випрасувану парадну форму.

Вона поняття не мала, про що треба з ними говорити. Так само не уявляла, чи причетний бодай один із цих двох до ареш­ту пропагандиста. Погоджувалася зі Штерном: на даному етапі встановлення таких обставин не має й не мусить мати жодного значення. Поки йшла, швидко переконалася — всі на своїх місцях, уже зафіксували її рух, приготувалися, й за кілька хвилин почнеться. Не часто відчувала трепет у подібних ситуаціях, навіть здивувалася сама собі, відчувши, як тіло на коротку, ледь вловиму мить взяли неприємні дрижаки. Труснувши головою, аби прогнати відчуття, не варті моменту, Фаїна прискорила ходу, натягнула на лице посмішку, розтягнула ширше, посміхаючись на весь ряд своїх білих, майже ідеально рівних зубів:

— Солдатики! А, солдатики!

Першим зупинився унтер. Зблизька розгледіла його: нічого особливого, хіба ніс бараболькою