Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха

Абрамов, користуючись нагодою, приніс із кухонної плити бляшаний чайник із окропом і весь віддався справі заварювання для себе нової порції чаю в зеленому порцеляновому заварнику, в якому замість ручки кришечку прикрашала маленька головка Будди. До спеціально купленого в лавці дорогого сорту додавав духмяні трави, кімнату відразу заполонили їхні запахи, і Штернові раптом здалося — довкола впевнена осінь, а вони перемістилися за помахом чарівної палички за місто, на лісову галявину, де дивом зберігається острівець теплого літа. Абрамов єдиний промовчав, та Штерн не мав жодного сумніву: як і всі присутні, любитель чаю знав, про що мова.

…На початку цієї осені разом із дощами серед есерів­ського підпілля ходив лист, складений членами Саратовської організації. Суть його зводилася до повідомлення: у партійних верхах давно, ще з літа позаминулого, тисяча дев’ятсот п’ятого року, один із провідних партійців помічений у зносинах із Департаментом поліції. Указувалася навіть сума, котру провокатор отримує як платню на місяць — шість сотень карбованців, поліцейське керівництво розщедрилося, та й зрадник собі знав ціну.

Цього листа, як і попереднього, анонімного, спершу переслали за кордон, у редакцію до Володимира Бурцева, чи не головного блюстителя чистоти партійних рядів.

Імена підозрюваних в обох випадках не називалися, вказані були тільки перші літери прізвищ — Т. і А. Кого заховали за першою буквою, можна було лише здогадуватися. Але щодо іншої особи анонімність розкрили досить швидко, що шокувало все без винятку революційне підпілля.

Грішили на Азефа[48], бойового соратника й одного з кращих, перевірених друзів Бориса Савінкова. Підозри на місцях зросли, коли відразу після Маніфесту, датованого жовтнем 1905 року, сам Азеф заговорив про необхідність відходу від активної боротьби й навіть — про легалізацію партії, вихід із тіні, чому сприяли проголошені Маніфестом свободи. Саме тоді в партії, не так давно єдиній та монолітній, почалися перші розколи й розтікання по різних, часто протилежних течіях. Нарешті, незабаром уже Азеф та Гершуні, котрий на той час уже втік із Акатуйських рудників, прямо звинуватили Савінкова в тому, що лідер Бойової організації дозволяє собі надмірні витрати з партійної каси на себе та своїх численних коханок, живе, немов пан, поводиться не гідно соціаліста-революціонера. Та головне, що викликало основну підозру: суми, котрі жбурляв на вітер Савінков, зі слів Азефа дорівнювали тим грошам, котрі нібито отримував від поліцейського департаменту за послуги такий собі агент А.

Коли все це дійшло до Києва та потрапило до Штерна, він одразу прикинув: насправді товариш Бурцев, чиїй думці він довіряв, тут став жертвою зведення особистих рахунків між партійними лідерами. Так, Азеф справді міг бути не провокатором, а лише марнотратником, який використовує партійні гроші на свої блага так само легко, як і Савінков. Тепер обом вождям слід банально виправдати ці розтрати, котрі випливли на поверхню, за сталою традицією, в момент гострої партійної кризи. Проте дуже скоро Штерн зрозумів: поширені листи, на його превеликий жаль, зовсім не були складовими внутріш­ньої боротьби за лідерство, котра завжди супроводжується взаємними звинуваченнями та спробами дискредитації. Кінець кінцем, останні події та сама таємна поява Савінкова тут, у Києві, на зібранні тих, хто дотепер вважався лише середніми ланками, бойовими загонами великої організації, підтверджували ці невеселі припущення…

— Нема ніякого центру, — відповів Савінков, ковзнувши по­глядом по Штерну. — Нічого немає. Хто не знав цього досі, я прийшов сюди, до вас, аби офіційно про це заявити. Якщо потрібен наказ, вважайте мої слова наказом: із цього моменту ніхто з вас нічим не зобов’язаний перед центральним комітетом партії і ніяк із ним не пов’язаний. Ну, хіба хтось сам цього прагне…

Запалі після того мовчазні хвилини, порушені сьорбанням Абрамова й цокотом масивних ходиків, були швидше ввічливою паузою, ніж часом, узятим на роздуми.

— І що далі? — обережно запитав Гелія.

— Вирішимо разом.

— Є ідеї?

— Без них нікого б не збирали, — зауважив Савінков. — Плани, які я пропоную обговорити тут, і рішення, яке ми повинні схвалити та прийняти, — лише бажання тих, хто поділяє думку, що терор і надалі — найефективніший засіб боротьби з цим режимом.

— Мені здається, Борисе Вікторовичу, серед присутніх нема тих, хто вважає інакше, — зазначив Абрамов.

— У такому разі уточню. Це потрібно. Скажіть, хто з вас і далі вважає, як у дев’ятсот п’ятому, що силові акції повинні впливати на свідомість мас і в перспективі підіймати народ на повстання?

Чекаючи відповіді, Савінков знову обвів поглядом присутніх, зупинивши його на Штерні. Той, відчувши на собі не лише його, а й загальну увагу, знову кахикнув:

— Я б не обманювався в питаннях свідомості так званих народних мас. Це натовп. Він піде за тим, хто поведе. Й під тим прапором, який над натовпом розгорнуть. Причому ходитимуть ті самі, лише кричатимуть різне. Не думаю, що з таким вуличним бидлом варто рахуватися.

— Чому?

— Сипонуть у різні боки, щойно забачать поліцію або козаків на конях. Узагалі, побачать солдатів, виставлених по периметру вулиці, де проходить мітинг, — відразу забудуть, що голодні, бідні, скривджені й вийшли боротися за свої права. За таких я боротися й лити кров не готовий.

— Є інші думки? — поцікавився Савінков.

— Можна сперечатися в деталях, — озвався Ісай Гелія. — Але в цілому згоден із оцінками Штерна.

— Підмічено вірно, — додав Лютовський. — Мітинги віджили своє. Так само як барикади. Терор і далі ефективний, але кидатися бомбами в різні боки вже теж не варто.

— Справді, — сказав Абрамов. — Перевірено на власному досвіді, товариші. Влада зі своїми поліцією, жандармами та армією нас уже не боїться. Читав тут недавно, один писака настрочив на цілу газетну сторінку: мовляв, влада приймає виклик терористів як оголошення війни, а під час воєнних кампаній жертви незмінні з обох боків. Тобто якщо сьогодні на вулиці застрелять поліцейського пристава, це слід сприймати, наче він загинув на фронті від ворожої кулі. Відповідно, удари у відповідь повинні бути ще нещаднішими.

— Я теж це читав, — кивнув Штерн. — По суті, нас оголошено поза законом. Що означає — застрелять на вулиці без попередження, лише за підозрою. У такій ситуації, Борисе Вікторовичу, ми просто повинні прийняти виклик.

— Правильно, — погодився Савінков. — Треба лише зрозуміти, як діємо далі. Дехто каже: потрібно відновити партію, її цілісність та моноліт. Бо, бачте, віддаємо політичну ініціативу соціал-демократам, тому ж Леніну. Хоча він якраз не така вже значна фігура, теоретик, на цьому тепер виїжджає. Відчуває —