Синхрон - Інгеборг Бахман
Коли, вже в дверях, він їй сказав: наступного разу приведу тобі Ельфі, ти мусиш нарешті з нею познайомитись! вона взагалі не розуміла, про що він. Він що вже більше не одружений з Франціскою, і відколи вони вже більше не живуть разом, і яка це вже жінка в нього, вона вже не могла пригадати, скільки вони жили з Франціскою, і коли, а тому мовила: то приводь. Добре. Якщо це тобі підходить. На якусь хвилину їй здалося, що Нурі знову в неї, і що він кинеться на нього, гавкатиме, так близько чувся їй гавкіт. Хай уже нарешті йде, їй хочеться побути самій. За звичкою вона подякувала, перестраховуючись, а він здивовано запитав: За що? Цього разу я справді забув принести тобі свою книжку. Феноменальний успіх. Скажу, щоб надіслали.
Дуже дякую, синочку. Надішли, але твоя дурна матір, на жаль, вже не дуже може читати і мало що розуміє.
Він її обняв, і вона знову відчула себе самотньою, наодинці з тим гавкотом. Він лунав зі всіх садів і помешкань Гітцінґа, насувалась інвазія бестій, собаки наближались до неї, гавкали, а вона стояла просто, як завжди, і вже більше не мріяла про часи з Кікі і з греками, вже більше не думала про той день, коли зникли останні десять шилінґів і Лео їй збрехав, а лише зосереджено намагалась поховати краще речі, навіть хотіла їх повикидати, особливо брошку і знімок, щоб Лео після її смерті нічого не знайшов, але не могла придумати гарної схованки, хіба що відро зі сміттям, але пані Аґнес вона вже також чимдалі менше довіряла, бо сміття вона мала б віддати їй і підозрювала, що ця особа ритиметься в ньому і знайде брошку. Не дуже люб’язно вона їй якось сказала: віддайте хоча б кості й рештки їжі собакам.
Пані Аґнес глянула здивовано і запитала: яким собакам? Собакам, звичайно, наполягала владним голосом стара пані, я хочу, щоб їх поїли собаки!
Підозріла особа, злодійка, кості вона, мабуть, забирає собі додому.
Собакам, я вам кажу. Ви що не розумієте, не дочуваєте? Нічого дивного, у вашому віці.
Згодом собаки стали гавкати тихіше й вона думала, що хтось тих собак забрав або деяких повіддавали, бо гавкіт уже не був такий сильний, не такий частий і тривалий, як раніше. Що тихіше вони гавкали, то непохитнішою вона ставала, лише чекала, що вони почнуть гавкати сильніше, треба вміти чекати, а чекати вона вміла. А тоді раптом це вже був не гавкіт, хоча не було жодного сумніву, що це були сусідські собаки, не було це й гарчання, а лише час од часу велике, дике, тріумфальне завивання одного пса, потім жалібне скавуління, а на задньому тлі чувся гавкіт інших, стихав поступово й губився в далині.
Одного дня пан доктор Мартін Раннер, майже через два роки після смерті своєї сестри Франціски, одержав рахунок від фірми «Пінайдер» за користування послугами таксі, з точними датами замовлень, було вказано, що замовлення зробила пані Франціска Йордан і заплатила завдаток, але оскільки лише невелика частина послуг була датована за її життя, переважна ж більшість уже після її смерті, він зателефонував на фірму, щоб з’ясувати, що це за такий загадковий рахунок. Хоча пояснення йому мало що дали, але через те, що він не мав бажання телефонувати своєму колишньому зятеві та й взагалі будь-коли з ним бачитись, він частинами оплатив послуги, послуги таксі для жінки, якої він не знав і до якої взагалі не мав жодного стосунку. Він зробив висновок, що та стара пані Йордан, яку возив цей Пінайдер, нещодавно померла, бо, перш ніж виставити рахунок, фірма почекала кілька місяців від дати останньої поїздки, мабуть, з поваги до сім’ї, що була в жалобі.
Три дороги до озера
На мапі туристичних маршрутів Кройцбергля, яку видало управління туризму у співпраці з управлінням геодезії та картографії Кпаґенфурта, столиці федеральної землі Каринтія, наклад 1968 року, зазначено десять маршрутів. Три з них ведуть до озера, горішній маршрут № 1 та маршрути № 7 і 8. Історія, викладена нижче, ґрунтується на топографії, оскільки автор ставиться з довірою до цієї мапи.
Вона завжди прибувала на другий перон і завжди від’їжджала з першого. Пан Матрай, який за стільки років мав би вже звикнути, знову нервово й збуджено метушився, на цьому другому пероні, невпевнений, чи йому в довідці дали правильну інформацію і чи правильно зазначений час прибуття на дошці оголошень, ніби боявся з нею розминутись на вокзалі, де лише два перони, а тоді вони стояли одне навпроти одного, хтось подав їй з вагона другу валізу, і вона дякувала й дякувала незнайомцеві з надмірною гарячковістю й незосередженим поглядом, бо наставав ритуал обіймів, вони обнялися, і їй довелося дивитись на пана Матрая згори вниз, як завжди, але цього разу її пройняла тривожність, бо він поменшав, не те, щоб осунувся, але якось змалів, і погляд у нього став дитинний і дещо безпорадний, а відчуття тривожності ґрунтувалось на тому, що він: як він постарів. Пан Матрай, звісно, старішав від приїзду до приїзду, але раніше Елізабет цього ніколи не зауважувала, бо завжди зустрічала однаково вже немолодого батька на пероні, щороку, і щороку однаково нервувалась, що він не замовив носія, натомість сам тягне обидві її валізи, щоб вона, звісно, втомлена з дороги, нічого не несла, втім через те, що він цього разу постарів, вона не вступала з ним у суперечку і не забирала в нього з рук, як завше, одну валізу, а погодилась з тим, що він нестиме обидві й доводитиме їй, що він сильний, здоровий і такий як завжди і що нести дві валізи для нього не проблема. В таксі до неї повернулась її звична невимушеність, вона сміялась і розмовляла, як завжди, клала голову
