Синхрон - Інгеборг Бахман
Спускаючись сходами вниз до батька, який тим часом увімкнув опалення на вечір, хоча був липень, однак надто холодно в цьому самотньому домі і як на цьогорічне літо, яке має всі перспективи так і не стати літом, теплим літом з її дитинства, вона спробувала щось відчитати на тих усміхнених обличчях, бо ніяк не могла позбутися відчуття, що в Лондоні щось таки прослизнуло повз її увагу. В Лондоні весь час щось висіло в повітрі, і це не був похмурий, холодний початок літа, не мжичка, не холод у всіх приміщеннях, було там іще щось, але ж фотографії не доказ, хоча вона ще раз докладно проштудіювала відбитки наче детектив, який прагне натрапити на слід того чогось. Де тепер її інтуїція, її вміння вмить доходити суті справи, стосується вона її особисто чи когось іншого? Це було пов’язано або з Робертом і з нею, або з Робертом і з Ліз. Тепер є ще одна пані Матрай, сміялись вони в Лондоні, і рід не вимре, бо Ліз, безумовно, схоче дітей, Роберт, мабуть, ні, ні, Роберт не схоче, він дуже схожий на неї, мабуть, не схоче. Елізабет навчилась розмірковувати над цим, але Роберт, без сумніву, ніколи над цим не замислювався, лише інстинкт у нього був кращий і сильніший, ніж у неї, від самого початку. Бо вона знала, до того ж дуже добре, чому сім’ї на кшталт Матраїв мають вимерти, і що ця країна більше не потребує Матраїв, що вже її батько своєрідний релікт, і хоч Роберт і вона подалися рятуватись на чужину і працюють так, як працюють інші у важливих країнах, а Роберт завдяки Ліз іще надійніше перебуватиме на віддалі. На чужинців їх всюди перетворювала їхня вразливість, бо вони з периферії, а тому їхня душа, їхні почуття і їхні дії назавжди належали тому безмежно велетенському духовному краєві, лише справжніх паспортів для них уже не було, бо цей край не видавав паспортів. Випадково вони обоє досі зберігали своє громадянство, бо тоді в Америці Елізабет не хотіла завдавати собі клопотів, бігати установами, подавати прохання, переходити через втомливі процедури, щоб перетворитись на американку, лише тому, що вийшла за американця, а після розлучення стало ще менш важливо, хто вона за паперами, бо дозвіл на роботу вона мала, завжди могла розраховувати на допомогу кількох друзів, близьких чи далеких, з нею ніде, в жодній країні, нічого не могло статись, у Вашингтоні був вагомий Джек і впливовий Річард, і якщо Елізабет лише в крайньому разі й користалася зі знайомств, то лише заради інших, бо завжди знаходила собі чоловіків серед невдах, які потребували її підтримки, також і порадами, і з Філіпом, звичайно, було так само.
Коли вона розклала перед батьком знімки, він сказав, що хтось телефонував з Парижа, вже двічі, це міг бути лише Філіп, і він зателефонує ще, якщо йому щось треба чи йому випадково спало на думку сказати їй кілька приємних слів. Батько подякував, наморщивши чоло, за подарунок, за книжку, на яку вона випадково натрапила в букіністичній крамниці в Лондоні, «Дорога до Сараєва», з давніми фотографіями, і він тихо гортав сторінки, бо це його трохи стосувалося. Щодо фотографій він майже нічого не сказав. Роберт виглядає добре, наголосив він кілька разів, Ліз насправді гарніша, ніж на цих знімках, і як молодо ще виглядає його донька, він не сказав, бо знав її лише такою й ніколи не робив підрахунків, як їх робила сьогодні Елізабет. Вона його дитина, діти завжди виглядають молодшими, пан Матрай висловлював лише одне спостереження: виглядаєш добре або виглядаєш недобре. І це стосувалося лише здоров’я тієї чи тієї дитини. Пан Матрай сказав: тож настав час, і малий одружився, тепер я спокійний. А Елізабет, знаючи, як пан Матрай сердився щоразу, коли Роберт запевнював, що він ніколи, ніколи і ні за яку ціну не одружиться, дивувалась, що його взагалі не непокоїло, що Елізабет живе сама, бо про нетривалий шлюб з тим американцем, про який вона повідомила лише, коли вже мала розлучатись, він або забув, або взагалі ніколи не сприймав його поважно, бо американці — на його думку — одружуються й розлучаються завиграшки, а тому нічого дивного, що Елізабет знову незаміжня. В листі про розлучення, який був докладніший, ніж той, що про одруження, вона повідомляла, що в неї все гаразд, Г'ю вона не має чим дорікати, так краще для них обох, зостались найкращими друзями і таке інше, дуже коректно, про якусь драму не може бути й мови, і вона, мабуть, знову повернеться до Парижа. Тож щодо того Г'ю — панові Матраю він навіть не відрекомендувався, щось просто нечуване, Елізабет, до речі, теж повелась нетактовно, — він промовчав, бо якщо Елізабет не довелось страждати, то й добре. Лист звучав цілком оптимістично, і пан Матрай сказав собі: нічого іншого й не варто було очікувати, головне, що через розрив із тим містером, швидким на розлучення, вона не почувається нещасливою. На привітання на вулицях Клаґенфурта з приводу шлюбу його пані донечки він відповідав коротко й стримано, а одного разу зауваживши, що пані «директор» Гаузер, як він її іронічно називав, поставила в’їдливе запитання, коли Елізабет уже давно як розлучилась, він з гідністю відповів: попри те, що я не втручаюсь у справи своїх дітей, американський шлюб у нас навряд чи визнали б дійсним, а тоді додав, що донька дуже зайнята, тепер в Африці, а син, як виглядає, невдовзі піде студіювати хімію, більше нічим не можу вам допомогти, моє шанування.
Після того ніхто у всьому кварталі не наважувався розпитувати пана Матрая про приватне життя його доньки, а з роками багато хто помер, ненависна пані директор Гаузер, яка організовувала поширення пліток поміж сусідами, також уже давно померла. Пан Матрай тепер лише зрідка підводив погляд, здивований, коли хтось з ним вітався, і ввічливо відповідав на вітання.
Елізабет, оскільки фотографії були недостатньо інформативні, взялася жваво розповідати, бо батько навідріз відмовився сідати вперше за свої сімдесят сім років до літака й летіти до Лондона на весілля єдиного сина, до країни, де він не розумітиме ні слова і навіть з Ліз не зможе розмовляти. Ті дні в Лондоні їй довелось припудрювати, надавати їм чарівності, якої вони не мали, і невдовзі вона розповідала, не вмовкаючи, бо вже ввечері того дня, коли вона прилетіла,
