Синхрон - Інгеборг Бахман

вже років з п’ять тому, а тоді я його віддала, у такий собі притулок чи де їх там перепродують. Лео не любить собак. Ні, що я таке кажу, це було інакше, в цій собаці було щось, чого я не можу пояснити, Лео він не міг зносити, щоразу на нього кидався і гавкав, як навіжений, коли Лео щойно підходив до дверей, а тоді він його ледь не покусав, і Лео так обурився, звичайно, це ж собака, така зла собака, але до інших він такий не був, більше до нікого з чужих, а тоді я його, звичайно, віддала. Не могла ж я допустити, щоб Нурі гавкав і кусав Лео, ні, це вже було занадто, бо Лео повинен почуватися зручно, коли приходить до мене, і не нервуватися через якогось невихованого пса.

Франціска подумала про те, що Лео, хоча вже не було собаки, який на нього кидався і не міг його зносити, досить-таки рідко приходив, особливо коли Франціска цей обов’язок перебрала на себе. А коли взагалі він тут був? Одного разу вони втрьох проїхалися через Вайнштрасе, з’їздили в долину Гелененталь і пообідали в ресторані з матір’ю, а так, то приходила лишень Франціска.

Але не кажіть нічого Лео, це, з Нурі, його дуже вразило, він дуже чутливий, знаєте, я ще й сьогодні не можу собі пробачити, що була така егоїстична й хотіла мати Нурі, старі люди, властиво, егоїсти, люба Франціско, ви цього ще геть не розумієте, ви ще молода і добра, а коли вже старий, тоді з’являються оці егоїстичні бажання і не можна собі попускати. Якби Лео мною не опікувався, що б тоді зі мною було, його батько так раптово помер і ні про що не попіклувався, і грошей не було, мій чоловік був трохи легковажний, ні, не те, щоб він тринькав гроші, йому було дуже важко і не таланило з грішми, в цьому Лео до нього не вдався, але тоді я ще могла працювати, все заради хлопця, була ще молода, а тепер, що мені тепер робити? Єдине, чого я завжди боялася, не потрапити до будинку для самотніх, Лео цього ніколи б не допустив, а якби я не мала цього помешкання, тоді б мусила піти до будинку, і це, мабуть, не варто собаки. Франціска слухала її напружено й про себе промовляла: отак-от, от воно що, через нього віддала вона собаку. Що ми за люди, мовила до себе, — бо не була в змозі думати, що мій чоловік за людина! — які ж ми підлі, і вона вважає себе егоїсткою, тоді як у нас усе є! Щоб не розплакатись, вона швидко почала розпаковувати маленький пакунок з «Майнля», з дрібничками, і вдавала, ніби нічого не зрозуміла. Ой, та що ж це я, і про що я думаю, я принесла вам тільки чай і каву, і трохи лосося, й олів’є, все разом, звичайно, не пасує, але сьогодні у крамниці я була якась сама не своя, бо Лео від’їжджає, а ще один рукопис не набраний, сьогодні ввечері він вам зателефонує та й їде він не надовго, через тиждень повертається.

Йому треба відпочивати, сказала стара пані, простежте за цим, ви ж цього року ще не були у відпустці. Франціска жваво відповіла: гарна ідея, я якось його вмовлю, тут треба бути трошки хитрою, дуже гарна порада, бо він багато працює і я мушу його трошки спиняти.

Франціска не знала, що це були її останні відвідини старої пані і що їй уже були не потрібні маленькі хитрощі, бо сталися інші події, до того ж такі бурхливі, що вона майже забула про стару пані та й про багато що інше.

Через свій страх стара пані не запитувала в сина телефоном, чому Франціска більше не приходить. Вона переживала, але голос сина звучав вдоволено і безтурботно, він навіть прийшов одного разу й побув двадцять хвилин. До печива не доторкнувся, хересу не допив, про Франціску нічого не розповідав, зате дуже багато про себе, а тому вона була на сьомому небі від щастя, бо він уже давно про себе нічого не розказував. Тож він зараз від’їздить, йому треба відпочити, хіба що слово «Мексика» трохи налякало стару пані, бо хіба це не там водяться скорпіони й відбуваються революції, і дикуни, і землетруси, але він тільки посміявся, поцілував її й пообіцяв писати, надіслав кілька листівок, які вона з благоговінням перечитувала. Вітань від Франціски там не було. Франціска якось зателефонувала з Каринтії. Ох, ці молоді люди, скільки грошей вони викидають! Бо Франціска хотіла лишень довідатись, чи все гаразд. Потім вони розмовляли про Лео, а стара пані цілий час у непотрібний момент кричала до слухавки: це ж дуже дорого, дитино, але Франціска розповідала далі, так, їй вдалося, нарешті він може відпочити, а їй треба було поїхати до брата, тут треба дещо залагодити, тому вона не змогла поїхати з Лео. Сімейні справи в Каринтії. Будинок. Пізніше стара пані отримала дивний конверт, кілька рядків від Франціски, крім сердечних вітань вона більше нічого не написала, надіслала ще фотографію, яку сама зробила, на ній був Лео, так, наче у Земмерінгу, всміхається, на тлі засніженого краєвиду, перед великим готелем. Стара пані постановила Лео нічого не казати, а питатися він і так не буде. Й сховала знімок у шкатулку під брошку.

Книжок тепер вона вже взагалі не могла читати, а радіо їй надокучало, вимагала лише газет, приносила їх пані Аґнес. У газетах, щоб їх прочитати, їй треба було кілька годин, вона читала некрологи, вона завжди відчувала своєрідне вдоволення, коли помирав хтось, молодший за неї. Ага, тож і професор Гадерер, йому щонайбільше сімдесят. Мати пані Шенталь теж померла, рак, не дожила навіть до шістдесяти п’яти. В молочній крамниці вона сухо висловила співчуття, на пуделя навіть не глянула, пішла додому й стала при вікні. Вона не спала так мало, як то кажуть про літніх людей, але часто прокидалася й чула собак. Коли приходила пані Аґнес, вона лякалася, бо відтоді, відколи Франціска більше не приходила, їй заважав будь-хто, хто приходив, і їй самій було так, начебто вона змінилась. Бо тепер вона і вже справді боялася, що може померти на вулиці або не зможе себе контролювати, коли їй треба буде по щось до міста, а тому слухняно телефонувала до молодшого пана Пінайдера і той її возив. І вона звикла до такого маленького комфорту