Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

Якщо не зважати на присутність Іскри, я справді радів життю. Звичайно, навіть облишити той дурний фліп — це вже причина для втіхи, але за кілька годин ми були так далеко від дому, що я навіть його духу не чув.

Я відчував, що Іскра почала втомлюватися, але, судячи з поведінки хлопчика, ми ще не дійшли до місця призначення.

У якийсь момент Ітан сказав:

— Нам сюди? Чи сюди? Ти пам’ятаєш, Бейлі? Ти не знаєш, де ми?

Я очікувально на нього подивився, і за якийсь час ми пішли далі стежкою, яка пахла багатьма-багатьма тваринами. Я стільки місць позначив, що аж втомився постійно задирати лапу. Іскра зупинилися й випустила з себе багато сечі — на мою думку, це був абсолютно недоречний вчинок. Вона ж своїм духом переб’є мій, а пес тут я! Я побіг уперед, щоб провітрити ніс від її запаху.

Я піднявся на невеликий пагорб і побачив змію. Вона згорнулася на осонні, ритмічно висовуючи язик, а я, мов зачарований, так і стояв на місці. Я зроду нічого подібного не бачив.

Я гавкнув — змія не звернула на мене жодної уваги. Я побіг назад до хлопчика, який уже знову їхав верхи на Іскрі.

— Що там, Бейлі? Що ти бачив?

Я розважив, що хай там що хлопчик сказав, але він точно не мав на увазі: «Піди покусай змію». Я прилаштувався біля Іскри, яка без усякого виразу й настрою тупотіла вперед, і гадав, що ж вона зробить, коли побачить перед собою гадину.

Спочатку вона її не побачила. Коли Іскра підійшла ближче, змія раптом сахнулася, підняла голову — і тут кобила залементувала! Її передні ноги відірвалися від землі, вона різко розвернулася — і хлопчик злетів з її спини. Я миттю підбіг до нього, з ним усе було гаразд. Ітан скочив на ноги й закричав: «Іскро!»

Я з прикрістю дивився, як коняка щодуху біжить геть, глухо тупаючи копитами по землі. Коли хлопчик кинувся за нею, я зрозумів, що саме повинен зробити, і теж побіг. Проте Іскра все мчала, і невдовзі відстань між мною і хлопчиком стала така велика, що я повернувся назад до нього.

— О ні! — казав Ітан, але це «ні» мене не стосувалося. — Боже мій! Що ж нам робити, Бейлі?

На мій превеликий жах, він заплакав. З роками він робив це дедалі рідше — так що зараз це було особливо сумно. Я відчував, що хлопчик геть розгублений і наляканий, тому сунув морду йому в руки, щоби втішити. Я вирішив, що найкраще нам зараз піти додому та ще поїсти курятини.

Урешті Ітан перестав плакати й окинув порожнім поглядом довколишній ліс.

— Ми загубилися, Бейлі, — сказав він і випив води. — Ну що ж. Ходімо.

Очевидно, прогулянка ще не скінчилася, бо ми пішли зовсім не в той бік — не туди, звідки прийшли.

Ми довгенько йшли лісом, у якийсь момент перетнули власні сліди, але хлопчик усе йшов і йшов. Я так стомився, що, коли просто переді мною вискочила білка, я навіть не погнався за нею. Я просто йшов за Ітаном і відчував, що він теж стомлюється. Коли стемніло, ми сіли на колоду, й хлопчик з’їв останній бутерброд, дбайливо вділивши добрий шмат і мені.

— Вибач, будь ласка, мені дуже шкода, Бейлі…

Щойно перед тим як зовсім стемніло, хлопчика зацікавили палички. Він почав відривати їх від дерева, що колись упало, і прихиляти до невеликої кручі, з якої стирчали криві корінці. Ітан наніс у це укриття глиці й накидав зверху ще паличок. Я з цікавістю спостерігав за цим. Попри втому, я готовий був ловити патичок, тільки він його не кидав, а все займався тією справою.

Коли стемніло й нічого не було видно, Ітан заліз під гілки на глицю.

— Ходи сюди, Бейлі! Залазь!

Я пробрався до нього. Це нагадувало мені будку. Я з жалем згадував Дідусеве крісло й не міг зрозуміти, чому ми не можемо просто піти додому й спати там. Невдовзі Ітан почав тремтіти від холоду, тому я поклав на нього голову й притулився животом до його спини, як ми робили з братиками й сестричками, щоб зігрітися.

— Хороший собака, Бейлі, — похвалив він мене.

Невдовзі хлопчик почав дихати глибоко й більше не тремтів. Хоча мені й було не зовсім зручно, я все-таки лежав у тій самій позі, щоб гріти Ітана всю ніч.

Ми обоє прокинулися, коли заспівали пташки, і ще вдосвіта пішли далі.

Я з надією понюхав рюкзак, але аромати мене обманули. Коли хлопчик дозволив мені зазирнути всередину торби, їсти там було нічого.

— Ми це збережемо на випадок, якщо треба буде розвести багаття, — сказав він мені.

Я зрозумів це як те, що нам потрібні ще бутерброди, і, погоджуючись, замахав хвостом.

Того дня наша прогулянка набула геть іншої форми. Від голоду я відчував гострий біль у животі, хлопчик знову плакав. Хлопчик, мабуть, годину схлипував і не міг заспокоїтися. Я відчував його тривогу, а потім — похмуру, сонну байдужість, яка схвилювала мене не менше. Коли Ітан сів і подивився на мене скляними очима, я облизав йому обличчя.

Я дуже хвилювався за свого хлопчика. Нам негайно потрібно було повертатися додому.

Ми підійшли до маленького струмка, Ітан ліг на живіт, і ми пили, тамуючи спрагу. Вода додала хлопчикові сили й готовності діяти. Ми пішли далі понад струмком, що вигинався між деревами, і невдовзі він вивів нас на галявину, де було повно якихось співочих комах. Ітан розвернувся обличчям до сонця й пришвидшив хід, у ньому загорілася надія, але за годину хлопчик опустив руки, коли струмок знову зайшов у темний ліс.

Ночували ми знову тулячись одне до одного. Я відчув, що поблизу лежить туша якоїсь дохлої істоти — стара, але, ймовірно, їстівна, проте я не покинув хлопчика. Моє тепло йому зараз було потрібне як ніколи. Сили полишали його — я це відчував.

Ще ніколи в житті мені не було так страшно.

Наступного дня Ітан, ідучи, кілька разів падав, а ще гілка вдарила його в обличчя, і я відчув запах крові. Я понюхав.

— Відійди, Бейлі! — закричав він на мене.

Я відчув його гнів і страх, але не відступив, лишився поруч, адже розумів, що все роблю правильно. Ітан зарився лицем у мою шию і ще