Під Савур-могилою - Андрій Хімко

— Ти можеш продати мене, але не можеш так нешляхетно принижувати мою особу,— відсапувався Шереметєв.

— Твоя недоторканність не завадить мені ні викликати тебе на поєдинок, ні подарувати тебе ханові,— лякав присутніх Сірко сталевим голосом.— Адже злочинів твоїх не перелічити! Митрополита Сильвестра і архімандрита Йосипа ти по якому праву тримав в ув'язненні, паскудний царів і Никонів православцю? Архієрея Родіона де запроторив і по чиєму велінню та благословенню? Достойника і святу особу, митрополита Діонісія, хто дав тобі, антихристе, право виганяти зі святої обителі і священного Києва в Чигирин?! І як ти смієш величати себе, самозванцю, намісником царя в Гетьманщині?! По якому праву? — примовк Сірко, вп'явшись нищівним поглядом у боярина.

— Дозволь говорити, отамане? — оговтувався перестрашений Шереметєв.— Я все ж слуга мого царя і виконував його волю!

— То цар тобі велів викрасти мученика Родіона і запроторити його на Тобол услід за Богдановим шуряком Іваном Нечаєм і іншими? Цар, питаю, чи Никон?! — підвищував голос Сірко.

— Не відаю про те, отамане,— воєвода підозрював, що йому вже не вирватися із рук оцього буйвола, як охрестив Сірка.— Я слуга царський, ким би і тобі радив бути,— пробував він закинути гачка.

— Бог і добрі господарі мені свідки, слухаю я тебе не тільки нерадо, а й злочинно, проте не хочу порушувати козацького покону дідів і батьків наших, адже звільнених із людоловного полону ясирників, навіть таких злочинних, як твоя милість, вони завжди відпускали додому. Для нашого люду ти — сполошна мара, воєводо і боярине, а тепер ще й аманат,— пронизав Сірко сановника зневажливим поглядом.

Якийсь час воєвода під тим поглядом гнітився, не знав, як себе повести, але нагадування про те, що Сірко не буде порушувати звичаїв і відпустить його вільним і неушкодженим, поволі зняло ляк із серця аманата і осмілило його. Заспокоївся врешті й Сірко.

— Може б, ти передав мені мого ординського кривдника, Бекташ-пашу, отамане? — заговорив нарешті, не витримавши погляду, воєвода.— Я правлюся на Москву, то і його б узяв із собою.

— А хто його буде вартувати?

— Як то хто?! Мої стрільці-супровідці хіба з тим не справляться?

— На щастя, воєводо, твої стрільці попросили мене відпровадити їх на Запороги, що я вже і вчинив.

— Як то на Запороги?! — аж зблід Шереметєв.— Це ж зрада цареві-батюшці, і ти до неї прилучився, то як я маю доповісти?..

— У нас є, боярине, поговір: пусти свиню за стіл, то вона і ноги на стіл, так і ти. Як почув, що повернешся неушкодженим і невіддяченим за свої злочини, то зажадав узяти із собою Бекташ-пашу, а тепер грозиш мені за те, що я не порушую нашого покону і дозволив стрільцям піти у Запороги. Наш покон звелів мені відпустити тебе, то по відношенню до тебе він, бачу, прийнятний, а по відношенню до стрільців, яких ти мордував, він злочинний.

— Я, отамане, вважаю вас підданими його величності царя нашого православного Олексія,— гнув своєї аманат,— і чим швидше ви це уясните, тим краще буде для вас,— зовсім осмілів він.— Подумай розсудливо. Ви розділені на шмаття і турчинами та ляхами, і литвинами та нами, і міжусобством, отаманством та зарозумілістю старшин і самого в'юноші Юрія, якого ти нерозумно ореґентував на гетьманство. А до чого те все приведе? До непорядків і смертовбивства, до розору і винищення краю, до крові й сліз, нарешті до війни за православну Україну, на володіння якою православний цар і люд наш має Боже право, бо ви є православні і одновірні, як і ми. Щодо віри, то вона має бути одна, під одним пастирем маємо ходити, а таким є лише патріарх Никон. Отже, не тепер, то в четвер ви покоритеся нам, як зверхцям. Ми невибагливі у методах, коли казати відверто. І засобів у нас вистачить на війну за вас, а ще коли не рахуватися з вашим лицарством, яке нам ні до чого. Тепер про ваші самоврядства і покони. Вони нашому царству і державі шкідливі, бо своїми вольностями підбурюють наших смердів, як ото й моїх стрільців, до непослуху та обурів і заворух. А хто те терпітиме? І хіба не приклад для вас доля тверців, псковичів, новгородчан із їхніми вічами, що стояли на путі самодержства, чи й інших, що неодмінно і незабарно будуть покорені?! Ви, козаки, є тепер найбільшою шкодою нашому самодержству, хоч і є захистом від ординців нашого царства і в Запорогах, і в Слобожанщині, і ще десь. Захисти не виправдують нам шкод, а отже, ми неспинно будемо шукати засобів усунути зі шляху наших розширень ту шкоду, то пак покорити вас і інших ворогів ойчизни московської, обернувши їх їй на зиски й гаразди,— був упевненим у собі воєвода, хоч і остерігався говорити образливо і зверхньо до Сірка.— Не осуди за відвертість, отамане, кажу тобі щиру правду.

— Буду і я відвертим, аманате: вже шкодую, що дав тобі слово і пообіцяв відпустити тебе, але, слава Богу, ти поки що хоч говориш, не з того глаголу почавши, та добре знаєш, що ми, запорожці, нікому не піддані, гетьманів вибираємо, вдалих чи невдалих, підлягаємо їм і коримося тільки тоді, коли того хочемо і багнемо...

— Оце ж і є ваше найбільше лихо,— не втримався воєвода, перебивши Сірка.

— Коли того хочемо і багнемо? — повторив Сірко з притиском.— Вам, лупіжцям, що до того? Хто ви і що для нас, коли ми самі по собі поспольство, а ви — самі по собі? І Будь чемним, воєводо, не глумися, бо ми нікому не підлеглі, по-перше, а по-друге, зрадивши своєму кровному людові, ти зрадиш отак же і московському, уже зрадив, бо не бився на смерть із ординцями,