Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр
Ідемо бульваром Лесі, а назустріч Майстер. Високий, красивий, сумний. Похилив свою голову, а тоді, ніби враз щось пригадавши, закинув її назад і поправив чорно-сивого чуба. Побачив нас, підійшов, Вітька одразу йому сподобався — любив отаких простих хлопців, щирих, прямих, без червинки.
— Я зараз сам на хазяйстві, — сказав Майстер. — Ходімо, почастую вас борщем.
Пішли. Жив він у будинку без ліфта, в маленькій квартирі, яка приголомшила Круглика: Вітька думав, що письменники живуть у золотих палатах, у замках, хоромах, палацах, ну, принаймні у просторих світлих квартирах, а тут на цілу сім’ю дві комірчини, старенькі меблі, портрет якогось неголеного дядька в куфайці, пучечок сухого зілля, тісна кухня і… звичайнісінький пісний борщ, який Майстер зварив сам.
Вітька мовчав, мовчав, приголомшений, а потім, мовби чомусь не вірячи, випалив з усією своєю простотою:
— А скіки год ви робите письменником?
Я подумав, що Майстер образиться. Образиться і скаже Вітьці, як сказав би кожен, що письменником не роблять, не працюють, це, голубчику, творчість, натхнення, екстаз, посади такої немає, письменниками народжуються і т. д., — але ні, Майстер зосереджено помовчав, щось прикинув у голові і відповів:
— Сімнадцять років.
І щоб відволікти Вітьку від наївних думок, почав розповідати про кравця першої гільдії, який не вгодив прокуроровій дочці, шиючи їй штани, і став конюхом, потім ще розповідав веселі історії про своїх односельців, і Вітька заливався сміхом, показував великого пальця й вигукував:
— От дає, от дає! Завал.
І Майстер теж сміявся, сміявся безгучно, але до сліз.
А потім подзвонили у двері. Принесли телеграму. У ній було три слова: «Спасали. Приезжай. Митя». Дивна була телеграма, Майстер спершу не міг збагнути, про що мова, хоча відчув щось страшне.
— Мати… — сказав самими губами. — Це наш сусіда Митя вдарив… Спасали… Мати…
Він швидко зібрався (рятували — отже, не врятували?) і поїхав в аеропорт «Жуляни», власне, в аеропорт поїхали ми вдвох, він попросив побути з ним. Вітька позичив Майстрові тридцять карбованців, які мав при собі, і ми сіли в таксі. В «Жулянах» спіткала невдача, у касі просили паспорт, а Майстер ніяк не міг второпати, для чого ж він, паспорт, коли ось телеграма, ось же, подивись, сестро, що тут написано, хіба не ясно? Ні, є тверде правило, не смішіть людей, чоловіче, і не затримуйте черги. Майстер, котрий умів зазирнути в найглибшу таїну людської душі, тут був безпорадний, стояв з опущеними руками й не знав, що робити. Вертатись по паспорт пізно, закінчується посадка на останній рейс.
— Поїзд! — раптом сказав він, ніби тепер лиш згадав, що на світі є поїзди. — Поїду поїздом.
І тоді ми приїхали до тебе, Вокзале. І досі не можу собі простити. Ти свідок, Вокзале, Майстер тоді, битий горем, спитав у мене:
— Може, разом поїдемо?
А я, останній дурень, подумав про Луку Лукича й промимрив:
— Як же я?.. Завтра на роботу…
— А, так-так, — погодився він.
І поїхав сам. Правда, усе обійшлось несподівано. Майстер добрався додому, заходить на подвір’я, серце йому розривається, дивиться, а мати на городі картоплю садить. Кого ж рятували? Тут і Митя, сусіда, біжить. Дійшла моя телеграма? — сміється. Що за жарти дурні? А розв’язка ще дурніша. Виявляється, що Майстер іще взимку попросив Митю дати телеграму, коли мамі виорють город, щоб приїхати садити картоплю (він щовесни їздив садити картоплю), ну, виорали, Митя, раденький, на пошту і вдарив: «Зорали. Приїжджай». А там, на пошті, сиділа якась дуже грамотна, взяла й переклала: «Спахали…» — а потім хтозна і звідки замість «х» взялося «с», мабуть, телеграф не часто турбують оранкою городу, частіше когось рятують, отож і «вкралася», як пишуть у газетах, така прикра помилка.
Все обійшлося добре, Майстер посадив город і вернувся до Києва, тільки тепер, коли його вже немає, часом заниє: чому? чому я тоді не поїхав із ним? І нема мені ані відповіді, ні виправдання.
— На п’ятій колії провадиться посадка…
— На першу колію прибуває…
— Запізнюється поїзд…
Вокзал жив своїм життям. Вокзал вирував, сміявся і плакав.
Микола зайшов у вагон. От і все. Зараз поїзд відійде. Що його жде там, попереду?
Найдорожче. Петрусь, робота, чисті аркуші паперу. Поки що чисті.
А тут? Щось лишилось гнітюче і недомовлене, зняти б його із себе, мов гадючу шкуру, та ні, не знімеш, не збудешся, помандрує за тобою вслід, потягнеться, як пуповина, і нічим ти його не відріжеш, поки само не відсохне. Звикай.
До зустрічі, мій друже Вокзале!
— До зустрічі, — зітхнув Вокзал. — Тримайся. Життя триває. Жорстоке, але прекрасне життя. Подивись у вікно.
Там, за вікном вагона, хтось щось вигукував, хтось прощально махав рукою, хтось посилав навздогін повітряні цілунки, кудись бігли рожевощокі спортсмени, сміх, квіти, гамір, а серед усього того шарварку, як і колись, плакала жінка, красива, дуже красива жінка, але цього разу плакала не за ним.
Поїзд набирав ходу, стукотіли колеса, і стугоніло у грудях: не за ним, не за ним, не за ним…
Частина друга
1
Ще великий росіянин і природолюб Леонід Павлович Сабанєєв казав (мабуть, з добрим усміхом), що ні в кого немає стільки ворогів, як у рибалки. Де не примостись, у який куток не забийся з вудкою, а неодмінно хтось прийде і стане над твоєю душею: «Ну шо, рибка плаває по дну?» І бубонітиме, дзьобатиме тебе в тім’я, ворохобитиме, поки не змотаєшся і не підеш чи додому, чи шукати глухішої місцини. А спробуй його пересидіти, то воно тобі ще роздягнеться й почне купатися серед твоїх поплавців.
Микола шукав самоти. Тут були добрі люди, ні від кого не чув поганого слова, ніхто не бовтався на принаджених місцях, але його тягло туди, де зарості водяного зела, де тихі і темні плеса, де тиша, яку потривожить хіба писк очеретянки, кахкання крижня або риб’ячий сплеск.
Він очам своїм не повірив, коли, осідлавши Стахову гумову «Юрюзань» і відпливши за якийсь кілометр від села, натрапив на острів, невеличкий такий острівець метрів сто завдовжки і п’ятдесят завширшки, порослий вільхою, травами, кугою, оточений щільною стіною очеретів. Не можна було сказати,
