Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

— Та при чому тут книжка? — розсердився Говік. — Може, й тобі дати розписку, що я не збираюся про це писати?

— Вибач, але хтось же мусить це робити?

— Так, звичайно. Але не гріти руки.

— Даремно ти, — сказав Микола. — За всяку роботу людина має отримувати гроші. Їсти ж треба. І потім — не кожен же вміє пошити собі «сафарі».

— Я не про те. — Говік стомлено махнув рукою, притих, блиск у його очах пригас.

Навіщо я вколов його цим «сафарі», подумав Микола, хіба це Говікова вина, що він цілий день робить свою роботу, а вночі сідає за швейну машинку? Навпаки, честь і хвала, а в мені раптом прокидається інстинктивний протест — проти кого, чого? Демон заперечення часто вселявся і в Майстра, але в ньому він викрешував істину, а що може викресати заперечення, що йде від безсилля? Звук. І не порожній, а злий.

— Вибач, — сказав Микола. — Ми просто говоримо про різні речі. А думаємо про одне. Я тебе розумію.

— За це й вип’ємо. — Говік узяв склянку. — У нас старі люди кажуть: де люди добрі, там і земля добра. Тому я й приїхав до вас. І досить про це. Вже баки забили цими єлейними словами про дружбу: сонячна Вірменія, вишнева Україна… Ювілейна жуйка. Усе з парадного ходу. А ти жив у нас, знаєш… В «очко» сідав грати, щоб повести Анагіт до кав’ярні. — Говік знов заблискав очицями.

— Ну, не тільки тому. Ніякий підручник не дасть тобі і за місяць стільки знань з мови, як одна ніч за картами. Твоя взяла, не твоя, а все одно у виграші.

— Цумбуша пам’ятаєш?

— Чого ж би не пам’ятав, тбіліський вірменин, найзапекліший картяр. Чуба на собі рвав, коли прогоряв. Може, того й полисів зарані. Я переважно йшов на дріб’язок, а одного разу ризикнув і зірвав чималий банк. Цумбуш тоді трохи не луснув од злості.

— І я про те. Саме тоді стояв у нього за спиною. Дивлюся, Цумбушу прийшов туз, потім дев’ятка. А він каже: ще. Я отетерів.

— Ти хочеш сказати, що він навмисне програв? — здивувався Микола. — Чого ж він так казився?

— Щоб ти не здогадався.

— Снайпер Хосік, — сказав Микола. — А я так і не зміг полюбити Цумбуша.

— Який Хосік?

— Був такий мисливець у вас. То інша історія.

— Не зміг полюбити, — похитав головою Говік. — А я й досі не знаю, чи зіграв би так Цумбуш, якби ніхто не стояв у нього за спиною.

— Думаєш, показуха?

— Не знаю. Але люди не люблять робити добро без свідків. Як кажуть росіяни, на миру і смерть красна.

— Ти ніколи не зустрічав Анагіт? — спитав Микола.

— Ні, поняття не маю, де вона. А що, згадуєш?

— Часом мені здається, що в мене взагалі пропадає пам’ять.

— З цього й починається письменник, — сказав Говік.

— Як це?

— А так. Усе зайве відсіюється, над тобою не тяжіє суєтність. Зате збережене світиться дивним світлом, хіба ні?

— Якщо мова про Анагіт, то саме так воно і є. Лишилося тільки дивне світло.

Микола взяв сигарету «Еребуні» (у Єревані вони продавалися тільки з-під поли чи, як кажуть вірмени, «такіц» — знизу, з-під чогось), і Говік підніс йому сірника, затуляючи вогник долонею, наче од вітру. Здається, саме так подавав йому вогню і парижанин Каренц, хоч замість сірника підносив манюсіньку, як наперсток, запальничку, потім він на прощання подарував її Миколі, а ще пізніше у гуртожитку ту запальничку хтось поцупив.

— Віриш, — сказав Микола, — я зовсім не пригадую, як ми з нею розлучилися. Ну, вбий мене — не скажу. Якесь затьмарення. Ніч, провалля. А перша зустріч світиться. Тоді в кінотеатрі «Наїрі» показували наш фільм «Тіні забутих предків». Ох і повалив же народ: Параджанов, Сергій Параджанов, це ж наш Сурен Параджанян! Ажіотаж, штовханина, до кас не пробитися. Але я таки вистояв, хоча й бачив цей фільм у Києві двічі. Геніальний фільм! Геніальний Параджанов, геніальний Миколайчук, геніальний Іллєнко і прекрасна Лариса Кадочникова…

— Ти забув Коцюбинського, — сказав Говік. — Ти забув Михайла Коцюбинського, у якого весь західний імпресіонізм за поясом.

— Ну, то само собою. Але що ж вийшло… Уже через хвилин десять люди стали покидати кінозал. Фільм настільки вершинний, що його навіть ніде не дублювали, ні в нас, ні за кордоном, де він зібрав рекордну кількість призів. А люди звикли до сюжетиків, до карамельок, ти, Говіку, не сердься, у нас у Києві «Тіні» також ішли в напівпорожніх залах, у найзадрипаніших кінотеатрах. І в «Наїрі», дивлюся, встають, виходять, плюються, уже й не згадують Сурена Параджаняна. Мені боляче й соромно, кричати хочеться. Жменька глядачів лишилася. Коли чую, хтось плаче. Дівчина плаче збоку. Екран погас, у залі засвітилося світло, а вона сидить і плаче. Кінчик носа червоний, очі фіолетові, коси довгі і золотаво-жовті, тоді у ваших дівчат була мода фарбувати волосся у світле. Став я й ні з місця, не можу відірвати від неї очей. Я — Іван, а вона — Марічка, я іду в найми, а її лишаю саму. Відчула мій погляд, повернула голову і теж дивиться, дивиться… У вас же всі горді такі, очі ховають, а ця ні. Й озвалася першою. Ти звідти? — спитала. А мені заціпило.

Микола видихнув цівочку диму, дивився на неї примруженими очима (у них теж курів сивий димок), ніби чекав, поки розвіється.

— А далі знов провалля, — сказав він. — Далі тільки пам’ятаю, що ми сидимо з нею на якихось східцях, тепер мені здається, що ті сходи вели до Матенадарану, сидимо, довкола смоляна ніч, і тільки світиться її золотаво-жовте волосся, обличчя, воно в неї теж було якимось золотаво-блідим; може, на його золотавому тлі темні очі здавалися фіолетовими. Тоді я знав зо два десятки вірменських слів, але цього мені вистачало, щоб розуміти її сповна, принаймні так тоді думалось. Анагіт довго розповідала мені про Матенадаран, найбільшу вашу скарбницю, і я зрозумів тільки, що за всіх лихоліть вірмени виносили з палаючих осель у першу чергу дітей і книги. Дітей і книги. Я слухав її голос, не слова, а голос, і полум’я охоплювало мої руки, лице, серце, десь у глибині віків палало наше