Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко
– Ні-ні, Ципочко, ти не розумієш: там, на Небі, біля підніжжя трону Всемогутнього ми з Ітеле з’єднаємося, обов’язково з’єднаємося… але тут, на землі моє тіло не достойне лежати в одній могилі з її тілом!!! Я це відчуваю.
– Тату, я ж давно змінила ім’я!!! Я вже скільки часу не Ципора, а Софія!..
– Знаю, Софочко, знаю… моє ти сонечко!.. Однак ми з мамеле так тебе назвали після народження, коли ми ще були молодими і щасливими, не відаючи навіть, що на всіх нас чекає…
– Ой, тату, тату!..
– Не сперечайся, донечко.
– Але ж не можна!..
– Просто зробіть так, як я прошу… унд зайт гєзунд!
Зрештою Софії Аронівні таки довелося заприсягтись усім святим, що вона виконає останню волю батька. Бо якщо після трагічної загибелі сина Арон Маркович став небайдужим до питань релігії, то з наближенням смерті цей «пунктик» в його голові розрісся просто до немислимих меж!!! Недарма ж в останні свої дні він частенько повторював:
– Це добре, що я встиг ще один Песах справити! Гам зе ле тойв…
Арона Марковича не стало 1 травня, отож коли вся Країна Рад веселилася, сімейство Литваків, навпаки, перебувало в жалобі. Найгірше полягало в тому, що по закінченні КПІ Льонька таки розподілився на «Запоріжметалургмонтаж», вподобаний ще під час останньої виробничої практики, внаслідок чого тепер перебував далеченько від Києва. Через Першотравень придбати квитки на потяг не було жодної можливості…
Але ж все сімейство знало, до чого зблизилися дід та онук! Під впливом Арона Марковича колишній шибайголова навіть почав поступово виявляти цікавість до релігії предків. Ще навчаючись на четвертому курсі інституту, Льонька час від часу їздив на залізничну станцію «Київ-Петрівка», де разом з іншими любителями «халтури» вечорами й ночами розвантажував вагони з вугіллям. Ніхто і припустити не міг, що на виручені кошти юнак придбає… дванадцять томів «Історії євреїв» Генріха Ґреца – ще дореволюційне, 1907 року, видання! І хоч як важко було читати тексти з незвичними радянській молоді літерами «ѣ», твердими знаками наприкінці слів та специфічними правилами граматики – Льонька вперто вгризався в ці тексти.
То як учинити тепер – ховати колишнього управдома, не дочекавшись приїзду улюбленого онука із Запоріжжя… чи трохи зачекати?! І якщо все ж таки зачекати, то як довго?..
Зрештою, жалобну церемонію призначили на п’ятницю, 3 травня: бо далі наставала субота, а зважаючи на релігійність покійника (хоча й не афішовану відкрито), похорон в шабос Арону Марковичу навряд чи сподобався б. Льонька додому дістатися все ж не встиг. Зате…
Зате до будинку № 2 по вулиці Хорива в цей день зійшовся чималий натовп людей різного віку, переважно чоловіків. Майже нікого з них тут раніше не бачили. Майже нікого – бо, власне, дехто зі старожилів будинку (Каніболоцькі, Стригунці, Давлетови, Згуріді) стримано віталися з тими, хто старіші. Отже, звідкись вони були знайомі?.. Що ж до Литваків, то з усього цього натовпу вони знали хіба що Алевтину – колишню куховарку, яку винаймала ще покійна Юдіф Бенціонівна.
Отож саме Алевтина щось довго пояснювала Самсону Даниловичу і Софії Аронівні. Остання слухала колишню куховарку, вирячивши очі й затиснувши рот обома долонями, але зрештою не витримала, кинулася їй на шию й розридалася, повторюючи крізь сльози:
– Та як же ж?.. Ми ж навіть подумати не могли!.. Та де ж ми вас усіх розсадимо, чим нагодуємо?..
– Нічого особливого нам не треба, – заперечила Алевтина. – Ми зробимо свою справу та й розійдемося собі.
– Та це ж не по-людськи!.. Треба ж і вам мого тата пом’янути!..
– Нічого, Софіє Аронівно, не переймайтеся.
Зрештою дочку покійного управдома взявся заспокоювати чоловік Самсон Данилович, Алевтина ж підійшла до Гаті. Треба зазначити, що смерть дідуся і всі клопоти, пов’язані з його похованням, дуже пригнічували дівчину. Тим паче вона злякалася мало не півсотенного натовпу незнайомців. Отож колишня куховарка дуже вчасно розповіла (пошепки, час від часу рвучко озираючись) історію про те, як узимку 1932—1933 років оголошені «куркулями-кровопивцями» селяни намагалися врятуватись від небаченого досі на українських землях голоду. Декому з них щастило дістатися Києва й розшукати тут настоятеля Добромикільської церкви отця Олександра Глаголєва. У свою чергу священик відправляв неборак до управдома Штульмана, який прописував їх у підвалі свого будинку.
Отож сьогодні сюди, на місце порятунку, зійшлися всі «підвальні мешканці», вцілілі під час Великої Вітчизняної війни, разом зі своїми сім’ями, з дітьми й онуками… А дехто навіть племінників привів!.. Виявляється, всі вони підтримували зв’язок один з одним через Олексія Глаголєва – сина отця Олександра.
– Так-так, знаю їх, – кивнула Гатя. – Я разом з його дочкою Машунею навчаюся в одному класі. А коли бабулечку Ітеле заарештували як «лікарку-отруювачку», то я у них вдома навіть прожила декілька місяців. А все тому, що ти, Алевтино, колись похрестила мене.
– Так, авжеж, сімейство Глаголєвих – це святі люди! Та й дідусь твій Арон Маркович теж святим був, хто б там і що не брехав про вас.
– Ой, Алевтино, й не кажи!.. – Гатя потупилась і хлюпнула носом. – У нашому класі є ще одна моя подружка – Сюзанка Голландер. То якось ми йшли зі школи додому, а за нами погналися старші дівчата із сусідньої школи, які смикали нас за коси і кричали: «Жидівки пархаті! Дві жидівки!»
– От які ж дурні ці дівчата! – обурилася куховарка. – Якби я була там, я б їм показала!.. Ображати таку хорошу дівчинку, як-от ти…
– Та я б від них дременула, але ж Сюзанка… Вона ж рохля вся із себе, і замість того, щоб тікати, стала посеред вулиці та й розревілася. Не кину ж я її?! Отож і довелося терпіти.
– Бідолашна ти моя! – обійнявши Гатю, Алевтина скрушно зітхнула: – Господи, і чому ж хороші люди завжди потерпають?! Ну що ж то таке, га?..
– Дякую, Алевтино, ти дуже добра.
– Своєму дідусеві дякуй, дівчино! Кажу ж, свята людина… Адже якби не він, то й мене б не було.
– А-а-а, то ти?..
– Дідусь твій і мого тата теж від голоду врятував, як і інших.
– Ой, правда?!
– Правда, Гатю, правда.
– А де він, тато твій?
– Нема його, на війні загинув. Та й не він один не дожив. Онде Мокій Кононович з Мотовилівки помер кілька років тому, дехто ще… Таке життя.
– Шкода! – зітхнула Гатя.
– Ти тільки диви, нікому не розказуй про все це, бо радянська влада…
Алевтина інстинктивно озирнулася й додала:
– Радянська
