Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко

– Чо… чого-чого?!

Найменша лайка у вустах інтелігентного на вигляд немолодого чекіста видавалася настільки неприродною, що технік аж отетерів від несподіванки.

– Вибачте, Вікентію Пилиповичу, але я гадав, що ми обидва здорові дорослі чоловіки, отож ви маєте право на те, щоб нарешті дізнатися правду, – «полковник Афанасьєв» відкинувся на спинку стільця, подумав трохи й додав: – Отже, слідство тривало довго, але нам таки вдалось дізнатися, що Пилип Маркіянович Буштинець, замдиректора і членкор, професор і винахідник, син видатного ніжинського лікаря-невропатолога Маркіяна Кіндратовича Буштинця залишився в зоні фашистської окупації під впливом коханки, яку завів таємно від вашої нещасної матері. Цій хвойді – назвемо речі своїми іменами! – захотілося красиво жити, отож вона і вплинула на рішення вашого батька зрадити Радянську Батьківщину, де не бачила жодних перспектив. На жаль, подібне з нашим братом-чоловіком стається. Як-то кажуть, сивина в голову, біс у ребро.

– Зі мною точно не станеться нічого подібного, – похмуро пробурмотів технік. – Я ненавиджу не тільки мого вилупка-батька, але й усі його справи. І те, як він жив і подох там, у Швейцарії своїй…

– У напівкантоні Обвальден, в містечку Кегисвіль. Я про всяк випадок прихопив із собою фотокопії деяких матеріалів з його справи. Якщо бажаєте проглянути, то я негайно…

«Полковник Афанасьєв» знов потягнувся до свого портфеля, однак Кеша лише рукою махнув:

– Ще раз кажу, що навіть найменших подробиць знати не бажаю!

– Ну, не хочете, то й не треба. Тим паче до одинадцятої нуль-нуль ви мусите добити специфікацію, а тоді вже і власною долею зайнятися.

– Власною долею?

– Так.

– А-а-а… чого нею займатися? – здивувався Кеша. – Я і без того вдячний Радянській Батьківщині, що не дала мені загинути, вдячний за виховання, за освіту, за дозвіл жити хоч би тут, у Каховці, та працювати…

– …і працювати всього лише заводським техніком. Хоча якби ви, Вікентію Пилиповичу, закінчили інститут, то могли б піти значно вище.

– Ви чудово знаєте, що ЧСІРу шлях до інституту закритий.

– Колишньому ЧСІРу, – «полковник Афанасьєв» погрозив йому пальцем. – По-перше, ще приклад товариша Сталіна доводить, що батько за сина не відповідає37 – то чому син має вічно відповідати за зрадника-батька?! По-друге, смерть Пилипа Маркіяновича Буштинця остаточно змінила все, що сталося. Якщо навіть попри ваші щирі запевнення…

– Я справді ненавиджу цього покидька!!! – поквапився вставити Кеша.

– Якщо навіть попри ваші щирі запевнення і контроль з нашого боку, ви все ж установили і підтримували таємні контакти, то тепер це неможливо фізично. Отже, Вікентію Пилиповичу, відтепер перед вами відкриті всі можливі життєві перспективи. Ми навіть допоможемо вам до інституту поступити, якщо ви цього захочете.

– Це натяк? – молодий чоловік насторожився вперше за весь час бесіди.

– Та який там натяк! – розсміявся «полковник Афанасьєв». – Як доросла притомна людина, ви мусите знати, що наше відомство має свої квоти на вступ до будь-якого вітчизняного вузу. Отож вам і пропонується гарантований вступ за нашою квотою…

– Але натомість я буду змушений дещо зробити і для вашого відомства, чи не так? Чи я в чомусь помиляюся?

– Вікентію Пилиповичу, але ж хіба ви не хочете, щоб подальша ваша кар’єра розвивалася без зайвих проблем, хіба ви недостатньо намучилися з батьком-зрадником?.. – «полковник Афанасьєв» був самою люб’язністю. – От скажіть, чи любите ви наш Радянський Союз?

– Всім серцем! – якомога щиріше відповів Кеша.

– Отож і доведіть цю любов на ділі! Це ж суща дрібниця.

– Отже, я все ж мушу доводити, що син за батька не відповідає, – технік сумно зітхнув і відвернувся.

– Якщо ваша любов до Батьківщини непідробна, зробити це буде легко.

– А якщо відмовлюся?

– Тоді до пенсії ходитимете в техніках Каховського заводу металоконструкцій. Але навіщо вам втрачати шанс, Вікентію Пилиповичу? Станете інженером, захочете – повернетесь сюди ж, на рідний завод. Каховка – прекрасне містечко, до того ж дуже патріотичне. Як там у пісні?.. «Каховка, Каховка, родная винтовка! Горячая пуля, лети»… Краса! Тим паче, хоч я не маю права казати цього… але надто вже ви мені симпатичні!

– І що з того? – не зрозумів Кеша.

– А те, що ваш рідний завод можуть перепрофілювати38 зовсім невдовзі, тоді працювати тут буде значно, значно цікавіше – повірте вже моєму слову. Чи хочете й надалі працювати тут, але вже як інженер з перспективою переведення, наприклад, до Києва? Чи вважаєте за краще втратити посаду техніка й піти звідси лісом?.. Якщо ви, Вікентію Пилиповичу, на відміну від вашого батька, маєте тверезий підхід до життя, то в вашому виборі годі й сумніватися. Що скажете на таке, громадянине Буштинець?..

Тепер в очах «полковника Афанасьєва» спалахнула хитринка. Адже в виборі співрозмовника він анітрохи не сумнівався.

Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, 3 травня 1957 року

– Ітеле, Ітеле, люба моя Ітеле! Як же я завинив перед тобою!..

Після смерті дружини Арон Маркович почав здавати чим далі, тим сильніше й помітніше. Ситуація значно ускладнювалася тим, що колишній управдом невпинно картав себе життям, прожитим «неправильно». Найбільшою помилкою Штульман вважав їхній гет, який він же міг розірвати власноруч одразу після повернення дружини додому з Громадянської війни, натомість носився з цим нікчемним папірцем ще добру дюжину років, як той дурень з писаною торбою.

А навіщо, скажіть на милість?! Скільки щасливих днів, тижнів, місяців і років вони могли би провести в подружньому щасті, а не у взаємних чварах, образах і докорах?! І тепер цей час не повернути, нізащо не повернути!..

Мало того, немовби знущаючись з упертюха, якому колись забракло милосердя для вибачення вбитої горем дружини, Всемогутній забрав його любу Ітеле під свою Шехіну раніше від нього. Що це, як не вияв вищої милості?! Недарма ж бо кажуть, що найкращі йдуть попереду…

– Ітеле, Ітеле, люба моя Ітеле! Зачекай, я йду слідом за тобою!.. – повсякчас повторював Арон Маркович після того, як одразу по закінченні Песаха39 відчув слабкість в усьому тілі, зліг і більше на ноги не піднімався. Про одне тільки просив усіх і кожного:

– Поховайте мене окремо від моєї Ітеле! На тому самому цвинтарі, на Куренівському, але в окрему могилу. Будь ласка!..

– Тату, навіщо це?! Що за примха така?! – сердилася Софія Аронівна. Перед Травневими святами в республіканському «Ліспапірбудпостачі» розпочався черговий аврал, отож в ті рідкісні моменти, коли вкрай втомлена жінка насилу виривалася з