Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Коли дитина піде в перший клас? — засміялася Лінка.

— Ага. Приблизно, — усміхнулася мама. — А що… що в школі?

— Усе добре. Тобто… Ніхто ще нічого не знає.

— Може, мені краще поговорити з директоркою?

— Може. Підемо разом? Краще після виставки.

— Виставки?

— Так, завтра відкривається наша виставка, я ж тобі казала? Класно, бо пані Юлія організувала справжню галерею. Близько, на вулиці Фоксаль. Наші роботи висітимуть у справжній галереї, уявляєш?

— Я дуже рада.

Вона й справді раділа. Бо знала, що означає робити те, у що вкладаєш душу. Розуміла, що таке пристрасть.

Галерея, у якій організували виставку учнів мистецького ліцею, була невеликою, але настроєвою. Дві зали — і все біле: стіни, підлога, меблі. А на стінах — їхні роботи. Усе помістилося, хоча й ніхто не знав, як це сталося, бо учасники виставки найчастіше представляли цикли, а не окремі фотографії. Лише Оскар здавався сумним, бо не брав у цьому участі. Та попри все, прийшов, ще й з мамою, яка потиснула Лінці руку і якось так глянула на неї… Лінці здалося, що погляд був занадто довгим. Лінка раділа. Не лише пишалася виставкою, але й просто тішилася, бо на її роботи прийшли подивитися всі рідні. Не тільки мама, Адам, Кай, Наталі й Каська, а навіть пан Антоній з пані Стасею. Лінка мала чим пишатися, а її роботи викликали зацікавлення. І певну… розгубленість.

— Але чому ти казала, що це аноректички? — спитав Адам. — Адже вони нормальні.

— Адаме, не дурій, — вибухнула сміхом її мама. — Вони і є нормальні. Це звичайні дівчата, дай спокій. Про це і йшлося. Вони змагаються із хворобою, але взагалі нормальні. Як і всі інші дівчата.

— Гаразд, здаюся, — відповів Адам. — Я анітрохи не знаюся на мистецтві.

— Вони круті, — оцінила Каська. — Слухай… ти маєш мені допомогти. Знаєш, що для портфоліо до Академії я мушу мати ще й фото? А я взагалі не знаю, з якого боку до цього підступитися…

— Звичайно, — відказала горда собою Лінка. — Авжеж. Можеш на мене розраховувати.

Пані Юлія принесла тацю із соком і поставила на білому столику. Поглядом відшукала Лінку.

— Халінко, — попрохала, — допоможи мені принести наступні, добре?

— Вона не може, — серйозно відповів Кай. — Їй не можна нічого носити. Бо вона матиме дитинку.

Запанувала тиша. Лінка подумала, що згорить від сорому, задушить Кая власними руками, вибухне, наче петарда, умре.

— Ox, — сказала пані Юлія. — Щирі вітання.

А тоді просто її обняла.

— Я… — пробурмотіла Лінка. — Мені не можна носити важкого. Але залюбки допоможу.

І пішла за пані Юлією до підсобного приміщення. Там упала на якийсь пуфик і закрила обличчя долонями.

— Ти що? Я справді тебе вітаю! Таке буває… Ти будеш мамою, і це чудово! — схвильовано мовила пані Юлія.

— І як мені тепер вийти? Усі це чули! — знервовано відповіла Лінка.

— Усе нормально. Ти — королева, не забувай. Вагітна жінка — завжди королева. Це матір, богиня родючості, думай, що хочеш. Якщо будеш гордою й пишатимешся собою — ніхто нічого тобі не скаже.

— Але я… я справді хвилююся.

— Це зрозуміло. Усе буде добре. Не ти перша й не ти остання народиш дитину такою юною. Школа тобі допоможе. Не забувай, що школа існує заради вас. Коли тобі народжувати?

— У лютому. Наприкінці лютого.

— Ну… отже, під час канікул або відразу після. Випускні в травні. Даси собі раду. Я тобі допоможу. А тепер — вище голову. Королева родючості, не забудь! Може, підведеш губи, — глянула на дівчину й витягла з торбинки помаду. — От тепер гаразд. Ходімо. Візьми тацю. Може, ти й вагітна, але ж не неповиосправна.

Лінці здавалося, що шлях із напоями від підсобки до зали — справдешня Голгофа. Хресна дорога. Йшла повільно, крок за кроком, не зводячи очей зі склянок на таці. Та коли вже не могла уникнути зустрічних поглядів — підвела голову. І побачила обличчя… може, трохи зніяковілі. Але загалом приязні. Принаймні більшість. Бо дехто, звісно, хихотів і перешіптувався. Обговорювали її.

— Оце лажа, правда? — запитала Наталія. — Вони не знали?

— Hi, — заперечила Лінка. — Усе через Кая.

— Ти могла сказати, щоб я мовчав, — озвався Кай, почувши розмову.

А й справді. Це вона винна, бо могла бодай припустити, що дитина не знатиме, що в таких випадках краще тримати язика на припоні.

— Не переймайся, — кинула Каська. — Узагалі, це добре, що довідалися отак випадково, га? Це тобі дозволить уникнути… ну… офіційного повідомлення.

Лінка глянула на Каську. Авжеж, сестра мала рацію. Вона про це не подумала, а Кася збагнула відразу. Тепер не треба буде нікому говорити, бо всі довідалися одночасно. Та й по всьому. Може, спершу було страшно, але тепер вона справді відчула полегшення. І тоді зустрілася поглядами з Оскаром, і злякалася.

Оскар стояв поруч, почервонілий, наче то йому мало бути соромно, якийсь такий… Підійшов до Лінки.

— Вітаю, — видушив він. — Ти нічого не казала.

— Та ні, — знизала плечима. — Це нелегко.

На щастя, з Оскаром вона завжди могла бути щирою. Ну, майже завжди.

— Я розумію, — відповів хлопець. — Чесно. Але… Можна, я…

Лінка глянула на нього. Про що це він? Хоча, здається, вона знала.

— Можна запитати… Де власне той твій, ну…?

— Адріан? — спокійно запитала Лінка.

— Так.

Лінка знову знизала плечима.

— Мабуть, речі пакує. Він їде до Лондона.

— Але… як це? — Оскар здавався збентеженим.

— Так це. Ми більше не разом.

Оскар виглядав так, наче його вдарив грім. Ніби от-от упаде. Попри все, Лінка всміхнулася.

— Ну, розслабся. Не переймайся так. Він не хотів… Розумієш. Не хотів такого приземного життя. От і… — тепер, попри вдавану веселість, удаване блазнювання, Лінка відчула, що за мить розридається. — Ходи, — потягнула Оскара за руку. — Допоможеш мені… принести сік. Добре?

Він кивнув головою й пішов за дівчиною. А вона сіла на тому самому пуфику, що й чверть години тому, і намагалася опанувати хвилювання.

— Який мудак! — горлав обурений Оскар. — Я просто повірити не можу! Хоча… Мені він ніколи не подобався. Раніше ти теж через нього настраждалася. Хіба ні? Так мені здавалося. Я бачив… Блін, блін, блін! Чувак отримав найкращу дівчину на світі — і щоб утнути таке?!

Лінці зробилося гаряче. Найкращу дівчину на світі? Він так про неї думав? Загалом, приємно…

— Оскаре, та вгамуйся. Я просто залетіла. Не можна людину примушувати… Людям треба давати… волю, — вона й сама не помітила, як заговорила фразами Адріанової тітки.

— Волю! — пирхнув Оскар. — Здається, він переплутав блядство й волю! А ти його не виправдовуй! Я б цього